Олег Криштопа - Про мертвих, живих і ненароджених. Герої (не)війни

— А хто вдома чекає на вас?

— Мама, син.

— А сину скільки?

— Тринадцять років от нещодавно минуло. Син взагалі-то пишається мною. Задоволений. З гордістю каже, що «моя мама на війні», — Світлана тепло посміхається, згадуючи сина.

— А не сумуєте за сином? Він все-таки маленький ще?

— Кожна мати сумує за своїми батьками, за сином. Але зараз моя сім’я тут, — твердо каже жінка.

Ми кілька хвилин ідемо мовчки. Проходимо дорогою блокпост на виїзді з міста. Бійці шанобливо вітаються з нами, а передусім — зі Світланою. Її тут поважають — вкотре переконуюся я.

— А скільки на війні будете, знаєте?

— Ну, якщо я вже прийшла сюди, то відступати нікуди, — вона каже це серйозно й усвідомлено. Вочевидь, над цим питанням Світлана замислювалася вже не раз. — Скільки буде тривати війна — стільки і буду я.

А мені в цю мить згадався один з опорних пунктів Золотого, за менш ніж кілометр від позицій бойовиків. І моя розмова з «Батею» — маленьким на зріст, бородатим, говірким чоловіком. Коли він робив екскурсію однією зі «спалень» бійців — вузькою землянкою, де розмістилося чотири ліжка — по два одне над одним, я запитала, чого найбільше тут бракує бійцям. «Батя», хвилинку подумавши, пересмикнув плечима:

— Жінок. А так усе є.

— Так, значить, жінка на передовій все-таки мусить бути? — уточнила я, зважаючи на дискусію, яка вже давно точиться між прихильниками та противниками жінок на війні.

— Якщо в них є бажання, вони повинні тут бути. З ними легше. Подивишся на жінку — і вже легше на душі стає, — такі прості та неспростовні аргументи за присутність на фронті жінок я, певне, чула вперше.

— Що мужчини, що жінки — однакові, — продовжував роздуми вголос «Батя». — Нє, — тут же не погоджувався сам із собою. — Жінки — крепші.

— Нервово? — уточнюю я.

— Ну да. І фізично теж. Мужчини тільки з виду здорові, — іронічно посміхається «Батя».

Він має право так говорити, бо на фронті чоловік десятий місяць. І не просто на фронті, а на передовому його краї. І встиг тут побачити всілякого…

Я тепло прощаюся зі Світланою. Але коли підходжу до автівки, згадую, що не уточнила у неї одну деталь. І, щоб не повертатися назад, перекрикуючи шум машин, запитую у жінки на відстані кілька десятків метрів:

— А ви з’ясували за ці місяці, що найважливіше на передовій для чоловіка?

Вона чує мене і, ані на хвилину не замислюючись, кричить у відповідь:

— Найважливіше — підтримка. І вона у більшості випадків залежить від жінок. Коли жінка підтримує чоловіків або чоловіка, то це велику роль відіграє. І для них це, повірте, дуже важливо.

Я — вірю. Бо сама не раз бачила, як чоловіки плакали, коли згадували рідню. А найперше — дружин та дітей, чиєю любов’ю, підтримкою та вірою у краще вони тут живуть…

— Із загостренням подій до кінця літа 2014-го я вже розуміла, як багато хто, більшість із мого оточення, що ця війна не обійдеться без нас. Тобто ми якось маємо брати в ній участь. Спочатку я була волонтером. Пішли друзі на війну, когось мобілізували, хтось пішов добровольцем. Я намагалася допомагати їм.

З Оленою Шарговською — невисокою на зріст темноволосою, із модною та зручною зачіскою «каре» дівчиною з карими, майже чорними очима, акуратними рисами обличчя і мініатюрними руками — я зустрілася біля Українського інституту національної пам’яті, де вона наразі працює. Ми присіли на найближчу лаву, де ніхто не заважав мені слухати історію її походу на війну.

— Коли почалася війна, я взялася за волонтерство, — зручніше, наскільки це можливо, вмостившись на лаві, розпочинає свою розповідь Олена. — Спершу я сама шила балаклави, потім організувала кілька десятків дівчат. Ми закуповували тканину, шили з неї різні речі, пекли коржики. На той момент мені здалося, що це дуже мало. Потім, уже на війні, я зрозуміла, що це теж дуже важливо. Але тоді в тилу я бідкалася, що організовувати покупку тих самих тепловізорів, діставати на передову автотранспорт або щось не менш серйозне я не можу. А значить, найбільше, що я можу, — брати у цій війні безпосередню участь.

Про свої думки та своє розуміння того, що насправді потрібно на війні, Олена розповідає з легкою посмішкою. Уже зараз, у тилу, вона усвідомила, що будь-яка її тодішня робота давала немалий результат — і пошиття балаклав, і випікання солодощів, і збирання гуманітарної допомоги. Але на ту мить Олена понад усе хотіла потрапити на передову.