Розігнутися тут можна хіба на дві третини.
— А спина не болить так «ходити»? — пошепки, щоб не розбудити тих, хто відпочиває, уточнюю я у свого провідника.
— Та ми вже звикли, — так само пошепки відповідає він. — Зате тут безпечно, — стукає по бетонному перекриттю зверху. — Нічим не проб’є.
На одному зі спальних мішків помічаю кицьку, яка, примруживши очі, уважно вивчає непроханих гостей — нас. «От кому тут найзручніше», — подумки відзначаю я.
Так само навпочіпки вибираємося з імпровізованої спальні. Ще раз оглядаючи територію опорного пункту, мовчки погоджуюсь, що більш безпечного місця, ніж «спальня» під бетонним мостом, годі шукати.
Поруч із кухнею крутиться Борода — біле симпатичне цуценя. Трохи далі, притиснувши вуха, сидить ще один невеличкий пес ясно-коричневого кольору. Безпородний, як більшість тварин на передовій. Намагаюся підійти погладити, але він швидко зникає серед дерев.
— Та ми його вже півтора місяця не можемо приручити. Наче як і живе вже з нами. Приходить їсти — ми йому тут недалеко миску поставили. Але до рук не йде. Але нічого, буде свій, — високий, під метр дев’яносто, широкоплечий кремезний юнак з геть дитячим обличчям підходить до мене познайомитися. Звати його Коля. Позивний — «Філософ». На передовій він уже не перший місяць і на практиці встиг переконатися, яку користь тут приносять собаки.
— Вночі у нас тут темно дуже буває. Нічого не видно. Кругом — ліс, поля, бур’ян. Недавно тут був зайшов до нас з того боку чоловік. Тільки з паспортом — без кошелика, без телефону, нам розказував, що мєсний, що не туда зайшов, заблудився. Так от собаки його і допомогли «вичислити». Почали гавкати — дали знати, що чужий іде. А так він міг би і пройти, бо не прямо на нас йшов, а кущами.
— Так дізналися, хто це? Бойовик, сепаратист?
— Думаю, що да. Місцеві тут не ходять — усі знають, що дорога тут перекрита. Явно, що це якісь у них були разногласія там, серед бойовиків. Може, він тікав від своїх, зайшов не туди, бо донецька прописка була у нього.
— А куди його віддали?
— На допит, куди ж іще? Міліція приїхала місцева і забрала його. А там я дальше не знаю, що з ним було.
Перед нами «Борода» з коричневим, ще не прирученим псом затівають гру — у доганялки. Вони обоє молоденькі, і їм ще хочеться гратися. Хоча тут, на війні, обом доводиться працювати — нести чергування.
— Вони переважно з міста прибиваються — продовжує розповідь про братів менших Микола. — Були ще два великих пса. Ну, вони так, приходять, буває, поїсти, на пости приходять. Чергують із бійцями. А ті їх підгодовують. Десь з боку міста приходять. Видно, там десь їхні дома, ніхто їх не кормить, то вони тут шукають їсти.
— А хтось їх навчає — нести службу, чергувати на постах?
— Якщо є час, то займаємося. У нас тут є дехто з бійців, які розуміються на дресируванні. Але не завжди час на це є. Ми ж тут постійно або на чергуванні, або відпочиваємо, або кухнею займаємося — допомагаємо тим, хто готує. Але тут бійці більше котів люблять, вони помагають нам мишей ловити, — цілком серйозно каже «Філософ».
«Коли мишей ціла армія, з якою, як і з бойовиками, потрібно боротися постійно і не покладаючи рук, тут не до жартів», — думаю я.
— Миші тут це проблема. Тут же поля були, два роки тому зерно звідси ніхто не збирав — вони й порозводилися. Ми навіть на постах стоїмо — то вони по нас чуть не бігають. Мишей дуже багато, дуже багато. Ми все ховаємо в ящики. Бо все їдять. Починаючи від цигарок. Цигарки з’їдають страшно. Ми, як тільки приїхали сюди, не знали цього. Я там запас якийсь із собою брав — все з’їли, за одну ніч, — на цих словах я не можу втриматися від сміху. Микола і сам сміється, згадуючи цю кумедну історію.
— Тут навіть у сусідів у бліндажі кицька привела п’ятьох котенят. То вони їх підгодовують, дивляться за ними. Ну, скільки їм там — тижні три. А так пізніше, коли підростуть, будемо розбирати їх по бліндажах. Щоб помагали ловити мишей, — розповідає Коля.
Він і сам, зізнається, більше любить котів. Бо вони нагадують «Філософу» дім. Особливо Малявка — сіренький кіт-розвідник, з яким я вже встигла познайомитися. У Миколи вдома — майже точна копія кота-шибеника.
— Дуже нагадує про дім. Коли подивишся на нього, погладиш — вже якось приємніше стає. Буває, з дому дзвонять, розказують, яких кіт збитків завдає чи які у нього зараз звички, а я на цього подивлюся — і вже якось легше.
— Вам тут і психолога не треба з такими котами, — жартую я.
Читать дальше