Оксана Забужко: Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

Франко слушно підмічає в цьому зв'язку дуалістичний характер інтерпретації українським громадянством Шевченкової місії: «Годі здумати собі повнішого контрасту, як те розуміння Шевченка на Лівобережній Україні, якого речником був і Драгоманов, а те, яке бачимо, хоч без такого глибокого і систематичного викладу, в Галичині. Там Шевченко важний головно як протест проти кріпацтва, проти заскорузлості та кастового егоїзму в суспільності, а тут як речник національних ідей, як поет, що обняв душею всю Україну, оживив її минувшину і п'ятнував тих, що мучили й мучать її» [124, 424—425].

Вельми симптоматично, що внутрішня драма Гоголя, суб'єктивно, напевно, не менше тяжка, не дала, проте, підстав для його «героїзації» ні в українській, ні в російській культурі.

«Чи, може, маю любити Русь як расу — цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?» [112, 31].

Ми не торкаємося тут загальної концепції «Зазивного листа до української інтелігенції», безумовно, цікавої й новаторської для філософії української ідеї, а розглядаємо цей документ лише в аспекті, дотичному до теми дуалізму.

Аж геть пізніше, в анонімній передмові до перевидання класичної поеми варшавським видавництвом «Аркта» 1915 р., приміром, все ще стверджувалося (з розрахунку на невидимих опонентів), що «Конрад Валленрод» не є апологією зради, а, навпаки, трагедією зради.

На цей аспект «антиміцкевичівського» виступу Франка, пов'язаний із приписуванням поетові націотворчої ролі, а отже, і відповідальності за своє «твориво», вже звернув увагу Дж. Грабович, аналізуючи статтю «Поет зради»: «…в цій статті… діє парадиґма ототожнювання поета і народу: А. Міцкевич — це той, висловлюючись метафорично, хто дав польському народові моральну наснагу, силу патріотизму і віру в своє покликання. Якщо цей народ, плеканий ним (а рефрен моральної науки для нових поколінь аж тричі наголошується в статті), виявляється віроломним і нікчемним (…ні Франко, ні ми не говоримо про весь народ — але про певні, до речі, великі його прошарки і, на жаль, про панівну роль демагогічного розістеризованого лжепатріотизму), то тоді, згідно з цією символічною логікою, вина в цьому wieszcza, пророка, що він вивів свій народ на такуобітовану землю» [27, 139].

Задля справедливости зазначимо, що першим, хто вивів «щирість» на філософськи-категоріальний рівень, бува Кант (див., зокрема, розділ «Про етичні зобов'язання стосовно інших, а саме про правдивість» у «Лекціях з етики»), але Франко успадкував кантівські ідеї в адаптованому романтиками варіанті.

Ані самі воюючі сторони, ані характер їхнього «відвічного» протистояння в поемі так і не пойменовані, проте за обережними евфемізмами _ по один бік «люд закутий», що піднявся на «хлопський бунт», по другий — родова аристократія, звикла до «неподільного пановання» над «покревними племенами» («Своєї держави не маєм давно, Лишилось нам предків надбання одно: Здобутії ними народи»), — легко вгадується більш ніж прозора алюзія до польсько-українських взаємин у Східній Галичині. Йдеться-бо не тільки про класову війну «хлопа» й «пана», а й про національний васалітет: шляхта перемогла збунтованого «сусіда», «народ», з котрим її предки уклали були «безсмертнії унії», «непорвані зв'язки і шлюби святі» і котрий вона звідтоді держала в темряві й злиднях (див. для порівняння вже цитовану статтю Франка «Поляки і русини»: «Польську націю соціально можна порівняти зо скісно пливучою в воді кригою леду: один, західний, бік криги є під водою, другий, східний, поверх води. На заході, у Шлезії й Великопольщі, вищі верстви є німецькі і по найбільшій частині тільки мужики й робітники польські, тимчасом як на сході, у Східній Галичині, Волині, Поділлі та Україні по правім боці Дніпра нижчі верстви є руські і тільки більше чи менше дрібно посіяна вища верства є польська» [129, 322]).

Ця «взірцевість» — наслідок підкреслено умовної, аж ледь не міфологізованої схематизації подій, яка цілком обезумовлює й знеосіблює Миронову маловрозумливу зраду, витравлює з неї будь-яку психологічну конкретність, роблячи її «зрадою як такою»: перехід на бік супротивника відбувається в ніч перед останньою битвою, битва обертається кривавою гекатомбою, де зі зраджених «ніхто не втік», і т. д.