Оксана Забужко: Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

3 тих, хто присвячував поемі «Мойсей» спеціальні праці, виділимо зосібна Л. Білецького, К. Чеховича, А. Каспрука, із зарубіжних учених — М. Неврли, Ю. Шереха й, окремим рядком, А. Вілчера, автора ґрунтовної студії «Іван Франко і Біблія» [176].

В. Щурат припускає навіть, що задум «Мойсея» зродився у Франка під впливом потрясіння передчасною смертю Герцля 1904 р.

Листи Бубера до Франка й Франкові статті, надруковані в «Der Juden», див.: [153].

«Можна вивчати цей народ, особливо там, де він живе замкненою общиною, можна реконструювати випробування, котрі випали на його долю й відбилися в його історії, можна досліджувати створені ним книги, в яких утілилась його сутність: всюди виступлять застиглі й нічим не приховані протиріччя, не проявлені назовні в такому безпосередньому сусідстві в жодній іншій соціальній спільноті: мужня правдивість вряд із викривленням щонайглибинніших життєвих основ, ревна готовність до пожертви поруч із захланним самолюбством. Жоден інший народ не має таких загарливих шахраїв і зрадників, жоден інший народ не породив таких величних прорків і визволителів» [17, 42—43].

У гімназіях Австро-Угорщини після реформ 1850-х років античність студіювалася чи не найретельніше в Європі: латина вивчалася 8 років, давньогрецька — 5–6 років, спеціальну увагу приділялося перекладам античних авторів тощо (див. про це [163, 66—75]).

Цей перегук до того ж детермінований не лише тематично, а й, сказати б, біографічно: обидва мислителі зазнали впливу інтелектуальної атмосфери польського Львова (Бубер провів у Львові юнацькі літа, скінчив тут польську гімназію), обидва у філософському відношенні сформовані Віденським університетом (Бубер студіював на тому ж факультеті, де Франко за десять років перед тим готував докторат), нарешті, були знайомі особисто, співпрацювали, обмінювалися думками і т. д.

Вперше роздвоєна душа — двійники, що, стоячи по різні боки барикад, сперечаються, котрий із них наділений вартістю реальности, — з'являється у вірші «Поєдинок» 1883 p., і хоч одна подоба Мирона (улюблений псевдонім Франка!) бере гору над другою, та все ж розповідь провадиться від особи того, який «між трупи повалився», отже, післяйого гаданої смерти — у такий спосіб «загадка Мирона», зберігаючи в собі якусь невиразну ірраціональну лишку, зостається все ж нерозв'язаною, аби відтак, уже в кінці 1890-х років, повторно постати в поемі «Похорон».

Див., наприклад, спогади Олени Пчілки про те, як вона спеціально «окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближча» [87, 85] і т. п.

Скажімо, ландшафт, земля проживання — цей «етнічний космос» — міг бути й українським — хоч, на наш погляд, і Шевченкові, і, що цікавіше, Гоголеві поривання на Україну не в останню чергу зумовлювалися гнітом «чужорідности» петербурзького крайобразу, «фінського болота» (Т. Шевченко).

Сам Франко дуже виразно характеризує дуалізм своєї мовної свідомости цього періоду: «Німецька бесіда — то для мене модний фрак, котрим строїться не раз і такий штуцер, котрому по кишенях вітер свище. Но руська бесіда — то для мене той любий, домашній убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть… Руська бесіда — то бесіда мого серця!» [131, 46]. Подібне протиставлення «німецького фрака» й «руського серця» — пряма ілюстрація до вищенаведених міркувань.

Ось Франкова оцінка Драгоманова під указаним оглядом: «Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духовної культури, які бачив у ній. України без близького зв'язку з Росією він не міг уявити собі…» [124, 430].

Цим, між іншим, пояснюється, чому наявність сильної традиційної шляхти в умовах, коли нація втрачає суверенітет, здатна відіграти роль досить істотного контрасиміляційного чинника: це видно з того факту, що рівень національної свідомости Польщі й Угорщини був куди вищим і — відповідно! — політичне становище куди виграшнішим (автономія Галичини й Королівства Польського, політичний паритет Угорщини з Австрією) порівняно з більш «демократичними» поневоленими народами Європи (чехами, словаками, румунами і т. д.). Розвинена генеалогічна свідомість — попри весь її, дійсно небезпечний за певних політичних констеляцій, консерватизм, — обтяжуючи індивіда відчуттям постійної духовної присутности предків, задає йому абсолютно жорстку лінійну детермінацію, так що перспектива зміни національности стає рівноцінна не просто моральному збоченню, а — буквально — духовній смерті (оскільки шляхтич як такий, як це прекрасно показано X. Ортеґою-і-Ґасетом, є не чим іншим, як нащадком, спадкоємцем [85, 76—82], то, відмовляючись від спадку, він автоматично перестає бути шляхтичем). Українська шляхта була заслабкою для такої місії і власної, тривкої генеалогічної свідомости так і не виробила; з усіх традицій вона знала тільки одну — традицію служби, «класичне малоросійське самозречення», як визначив це явище М. С. Грушевський, наводячи епізод про власноручне спалення Ол. Розумовським на догоду Катерині II документів про свій шлюб з імператрицею Єлизаветою [30, 3], тому зміна сюзерена не була для української шляхти трагедією.