Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Але попереду біології йде думка, експеримент, творче відкриття. Це ми є войовничою біологією, біологією підкорення, це ми насправді вітальні.

Не смійся. Я знаю, про що Ти думаєш, якої Ти невисокої думки про наше життя. І мені це боляче. Порівнюєш його з життям докторової з Вільчої, яке видається Тобі реальнішим, міцніше закоріненим, тоді як ми літаємо попід хмарами, віддаємось у владу примарі під тиском сотень атмосфер нудьги, дистилюємо наші майже нікому не потрібні творіння. Нудьга, Вітольде, благодатна нудьга! Це наш високий аскетизм, який не дозволяє нам бути присутніми на звабливих святах життя, це непідкупність нашого смаку, наша присяга новим і невідомим стравам.

Дозволь на завершення у двох словах сказати Тобі, де б я хотів Тебе бачити, де Твоє справжнє місце і Твоя справжня позиція напоготові. В Тобі є матеріал на великого гуманіста. Чим же іншим є Твоя патологічна чутливість на антиномію, якщо не тугою за універсалізмом, за гуманізацією недолюдських обширів, за знесенням вузьких ідеологій та анексією їх на користь великої єдності. Не знаю, якими шляхами Ти дійдеш до цього, але думаю, що в цьому є позитивний сенс і санкція на Твої починання, які дотепер були цькуванням і триманням під прицілом звіра з отих півлюдських хащ.

Вітаю Тебе, Твій

Бруно Шульц

Першодрук:

»Studio” 1936, nr 7 [цей текст був опублікований разом із двома квазі-листами Вітольда Ґомбровича (1904—1969): List otwarty do Brunona Schulza i Do Brunona Schulza ].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania …, s. 484—490 (лист Шульца) та s. 482—483 i s. 490—493 (листи Ґомбровича) [на тему контактів Шульца з Ґомбровичем див., зокрема, в Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów , s. 165].

Початки мого малювання губляться у мітичній імлі. Я ще не вмів говорити, а вже вкривав усі папери й береги газет кривулями, що привертали увагу оточення. Спочатку це були лише візниці з кіньми. Процедура їзди з візницею видавалася мені сповненою значущості й таємничої символіки. Близько шостого, сьомого року життя у моїх малюнках постійно знову повертався образ брички з піднятою будою, запаленими ліхтарями, що виїжджала з нічного лісу. Цей образ належить до залізного капіталу моєї фантазії, він є якимсь вузловим пунктом рядів, що відходять углиб. До сьогоднішнього дня я не вичерпав його метафізичної наповненості. Вигляд візничого коня донині не втратив для мене сили захоплення й збудження. Його шизоїдальна анатомія на всіх кінцях кутів, вузлів, суків і виступів залишилася ніби затриманою в момент свого розвитку, коли прагнула ще більше розростися й розгалузитися. Та й самий візок — це шизоїдальний витвір, що виникає з тієї самої анатомічної засади — багаточленний, фантастичний, зроблений з вигнутих, як плавники, блях, з конячої шкіри й величезних коліс-калатал.

Не знаю, як у дитинстві ми доходимо до певних образів, що мають для нас вирішальне значення. Вони відіграють роль тих розчинених ниток, довкола яких формується для нас сенс світу. До таких образів у мене також належить образ дитини, яку батько несе крізь простори неосяжної ночі і яка розмовляє з темрявою. Батько притуляє її, ховає в обіймах, захищає від стихії, що постійно промовляє, але для дитини ці обійми прозорі, ніч настигає її в них, і, попри пестощі батька, дитина постійно чує страхітливі переконання ночі. І, виснажена, повна фаталізму, вона відповідає на допити ночі з трагічною готовністю, цілковито віддана великій стихії, від якої не втекти.

Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.

Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з’яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця. Він залишається нерозв’язаним. Вузол, на який була зав’язана душа, — це не фальшивий вузол, який можна розплутати, потягнувши за кінець. Навпаки, він зав’язується щоразу міцніше. Ми маніпулюємо ним, досліджуємо напрямок ниток, шукаємо кінця, і з цих маніпуляцій народжується мистецтво.