Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Першодрук:

„Studio” 1936, nr 3—4.

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania. Wybór esejów i listów , oprać. Jerzy Jarzębski, wyd. 2 przejrzane i uzupełnione (BN, seria I, nr 264), Wroclaw 1998, s. 383—386.

Ти хотів би мене заманити, дорогий Вітольде, на арену, оточену з усіх боків цікавістю натовпу, хотів би побачити мене, розлюченого бика, в гонитві за роздмуханою накидкою пані докторової, її легкий пеньюар пурпурового кольору має слугувати Тобі покривалом, за яким мене підстерігає лезо Твого меча.

Треба було, мій дорогий, використати лютіший колір, отруйнішу стрілу, отруту, міцнішу, ніж слина пані докторової з Вільчої. Треба було підсунути мені якусь розумнішу пані докторову, привабливішу, котру варто було би підняти на роги. Ти дещо переоцінюєш мою чутливість, натякаючи мені на цю маріонетку, напхану ганчір’ям. Старий, пересичений бик, навіть за найбільшого бажання я не можу зробити більше, як нахилити голову й поглянути грізним, налитим кров’ю оком з-поміж паль, якими Ти мене нашпигував. На жаль, мені бракує шляхетного вогню і тієї сліпої й божевільної стрімкості, яка понесла б мене, за Твоїм задумом, у блискучу атаку. А Ти вже заздалегідь визначив мені лінію, закрив і оточив бічні дороги, щоби вкинути мене на саму середину арени. Від самого початку Ти вселив у мене відразу до основної гри, підготував публіку, облаштував акустику місця, докладно окреслив, чого від мене очікують. А що, якби я, всупереч конвенціям, виявився биком без честолюбства й амбіцій у душі, якби злегковажив нетерплячістю публіки і відвернувся спиною від пані докторової з Вільчої, до якої Ти мене підштовхуєш, і дивився б на Тебе з войовничо піднятим хвостом? Не для того, аби повалити Тебе з ніг, шляхетний Тореадоре, а для того, аби підняти Тебе на спину, — якщо це не прояв манії величі, — і винести поза межі арени, її правил і кодексів.

Але я, — щоби докладно це пояснити, — не вірю у святий кодекс арен і стартів, легковажу ним і маю його за ніщо — байдуже, що Ти, захоплений ним, забезпечив його тили блискучими вигуками й коментарями — це справді дивне богослужіння, яке піднімається вище предмета свого культу в пустощах і вивертах іронії!

Отож Ти погодишся, дорогий Вітольде, щоби ми відмінили оту цікаву кориду і, покинувши розпороту маріонетку на піску, залишивши за плечима гул розчарованої публіки, пліч-о-пліч попрямували — бик і його тореадор — до виходу, на свободу, вільною ходою — занурені в інтимну розмову, ще не перетнувши останніх ярусів театру.

Але ні, що за парадокс! Ти захищаєш думку загалу та її резонансну акустику! Чим насправді є акустика форумів і арен, які істини й аргументи мають у ній право голосу і звідки береться це неспростовне оскарження, спрямоване до наших сердець і переконань? Яка це частина нашого єства біжить йому назустріч, повна схвалення і притакування, всупереч своїм справжнім переконанням? Ти обожнюєш і цінуєш популярний жарт, жарт натовпу, жарт, що долає супротивника попри його правоту й аргументи, прирікаючи його бути висміяним, вибиваючи зброю з його рук без принципового схрещення шпаг? Тебе приваблює безпосередній ефект, негайна, позалогічна солідарність усіх дружин докторів з Вільчої, оплески всіх простачків, обивателів, невігласів? Більше того, Ти з власної глибини з подивом спостерігаєш за піднесенням спонтанного схвалення і солідарності з чимось, що Тобі, у глибинному сенсі, чуже й вороже? Отож те, що Тобі видається доступною, понадіндивідуальною владою, є лише слабкістю Твоєї натури. Це притакує натовп, що живе всередині нас, дорогий Вітольде, — натовп, що покутує і коріниться у нас, бурмотить, приглушує наші справжні переконання і конвульсійно піднімає наші долоні для бездумних аплодисментів. Це стадні рефлекси, які затьмарюють нам ясність думки, впроваджують архаїчні і варварські способи мислення, арсенал атавістичної, подоланої логіки. Цей жарт апелює у Тобі до натовпу, впевнений, що рефлекторно вирине в Тобі — темний і невисловлений, як дресирований ведмідь на звук циганської дудочки.

Пані докторова з Вільчої! Ти хотів сплутати мої лави, ввести сум'яття в мої почуття, ставлячи переді мною в ролі антагоністки представницю сконсолідованої, солідарної, потужної корпорації, визначаючи лінію нашої гри одразу на передньому краї бойових дій? Ти хотів хитрістю заманити мене на сумнівні терени, так добре Тобі знайомі, де стрілка компасу наших почуттів починає хибно кружляти, полюси моральних вказівників змінюють свої позначки в незрозумілій амбівалентності, а ненависть і любов утрачають свою однозначність у великому, загальному конфузі? Ні, ні, дорогий Вітольде, я звільнився від цього, я вже вмію протистояти цьому великому конфузові, відокремлювати і розділяти, що до чого належить. Я, певна річ, поціновую і всією душею визнаю, що пані докторова має гарні стегна, але цей факт обмежую до притаманної йому сфери. Вмію запобігти тому, щоби захоплення ніжками пані докторової не переходило в абсолютно невідповідну царину. Й уся лояльність до цього захоплення не заважає мені в інтелектуальній сфері відчувати відверте презирство до її самовдоволеної тупості, до її примітивного мислення, до всієї тієї чужої мені й ворожої ментальності. Це справді так, і я щиро це визнаю: ненавиджу пані докторову з Вільчої — істоту, позбавлену будь-якої суті, дружину лікаря у чистій, дистильованій формі, шкільний взірець дружини лікаря, а навіть просто дружини… хоча в іншій, абсолютно окремій сфері мені складно встояти перед чаром її ніг.