Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Немає жодних сумнівів у тому, що ота мерехтлива амбівалентність, ота янусовість моєї істоти залежить від того, чи задивляюся я на пані докторову як власницю її ніг чи її інтелекту — це інтригує і змушує замислитися, спокушає до виведення філософських узагальнень, метафізичних перспектив. Скидається на те, що саме тут ми впіймали на гарячому одну з найголовніших антиномій людської душі, намацали один із вібруючих метафізичних вузлів життя.

Я не прихильник легких спрощень, але поки психологія докладніше з’ясує ці проблеми, пропоную прийняти за тимчасове пояснення, що наша статевість разом з її ідеологічною аурою належить до іншої епохи розвитку, ніж наша розумність. Узагалі-то гадаю, що наша психіка неоднорідна за ступенем розвитку різних сфер, і її антиномії та суперечності намагаються пояснити себе одночасним співіснуванням та перехрещуванням багатьох систем. Це джерело дезорієнтуючої багатовекторності нашого мислення.

Я навмисно зійшов на терен статевості, позаяк під тиском життєвої практики ми віддавна звикли до її виокремлення, до вирішення її проблем за окремим рахунком. У цьому аспекті багатошаровість нашої психіки особливо очевидна. Менш очевидною вона є в загальній сфері моральних, біологічних і товариських оцінок, і тут я вклинююся у Твою найхарактернішу домінанту. Мені відома Твоя особлива дражливість щодо цього пункту, Твій відверто патологічний (і тому творчий) неспокій. Це хворобливий пункт, в якому Твоя надчутливість сягає вершини, це Твоя ахіллесова п’ята, яка Тобі свербить і чешеться, мовби з цієї п’яти мав проклюнутися новий орган, якась нова рука, вправніша від попередніх. Спробуймо обмежити і відокремити це особливо болісне і дратівливе місце, спробуймо його хірургічно локалізувати, хоча воно переноситься й розгалужується на всі боки. Мені здається, що Тебе непокоїть і збиває з пантелику факт існування якогось неписаного кодексу цінностей, якоїсь анонімної мафії, якогось consensus omnium , що уникає контролю. За офіційними цінностями, які приймаємо і визнаємо, криється якась неофіційна, але потужна змова, невловна й підпільна система — цинічна та аморальна, ірраціональна й саркастична. Ця система (адже вона цілковито має риси послідовної системи) вводить свої санкції на зрадливість збоченої жінки, встановлює парадоксальні ієрархії, надає нищівної сили пласкому жартові, огортає нас владою солідарного сміху всупереч нашій волі і нашим переконанням. Ця невловна, ніде не зафіксована система, що ніби проникає поміж частинками наших оцінок, ухиляється від відповідальності і не надається спробам її затримання й фіксування, — неурочиста й несерйозна, вражаюча потужною зброєю глузування, — за самою своєю суттю є явищем бентежним і винятковим. Не певен, чи взагалі хто-небудь може протистояти захопленню нею.

Вважаю великою заслугою, що Ти вперше наштовхнув на ці проблеми наші думки й почуття. Якщо не помиляюся, Тобі першому вдалося вистежити дракона в його тисячних укриттях і досягнути його на відстані простягнутої руки. Вже зараз я хотів би віддати Тобі пальму першості як майбутньому вбивці потвори. Бо оту анонімну систему я вважаю злом, яке треба перемогти. Тому мене турбують Твої занадто тривалі змови з ним. Твої багатослівні шепотіння й перемовини, вся Твоя дволика й складна політика. Заради Бога, отямся! Прозрій! Зрозумій нарешті, де ворог, а де приятель! Ти, обраний убивце дракона, завжди оснащений потужними засобами вбивства, Ти, з Твоїм чутливим нюхом, що вистежує ворога в його найглибшому сховку, — схопи його нарешті своїми іклами, переверни його в пащі, двічі клацнувши зубами, й загризи його, задуши, перегризи йому горлянку!

Ні, Вітольде, я вірю в Тебе. Ти просто зачаровуєш його своїми магічними рухами, лестиш йому, гіпнотизуєш і знерухомлюєш у позі вічного ідола, яку йому приписуєш. Ну що ж, я буду в цьому Твоїм секундантом. Нумо посадовимо її на трон, пані докторову з Вільчої, — осанна, осанна, — і бититемо поклони. Нехай вона надимається, нехай вип’ячує білий живіт, лускає від пихи — пані докторова з Вільчої, одвічний ідол, пристань усіх наших прагнень, осанна, осанна…

Коли вона отак сидить — сп’яніла, вийшовши зі своїх берегів, з блакитними очима, які дивляться повз нас і нас не бачать, — давай проаналізуємо її обличчя, обміркуємо його вираз, опустимо зонд на дно цього незбагненного обличчя.

Кажеш, що це обличчя життя? Кажеш, що не тільки ми, розумніші й кращі, маємо право насміхатися з пані докторової, але й вона також має таке саме право на глузування, погорду й насміхання. Стаєш на бік нижчого супроти вищого. Намагаєшся скомпрометувати наші старання, ставлячи нам перед очі масивне тіло докторової і солідаризуючись з її тупим реготом. Стверджуєш, що захищаєш в її особі вітальність і біологію від абстракції, від нашої відірваності від життя. Якщо біологія, Вітольде, то це хіба що її сила інерції, якщо вітальність, то це хіба що її пасивна тяжка маса.