Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

У певному сенсі ці «історії» для мене правдиві, репрезентують мою манеру життя, мою особливу долю. Домінантою цієї долі є глибока самотність, відокремленість від подій щоденного життя.

Самотність — це той чинник, який призводить до ферментації дійсності, до збовтування осаду постатей і кольорів.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1935, nr 17 [текст є квазі-листом Шульца, написаним взимку з 1934 на 1935 рік; у цьому ж числі часопису було опубліковане інтерв’ю з ним Станіслава Іґнаци Віткевича — нарис, який був першою спробою інтерпретації графічних робіт автора з циклу Xięga Bałwochwalcza ].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania …, s. 474—479 (текст Шульца) та s. 469—473 (текст Віткевича) [на тему знайомства Шульца з Віткевичем див. у Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów , s. 163].

Лише кілька невеличких оповідань побачили світ за життя Кафки. Небувале почуття відповідальності, найвища релігійна міра, з якою він пов’язував свою творчість, не дозволяли йому зупинятися на жодному досягненні, наказували підкидати твір за твором його натхненній і щасливій творчості. Лише невелике коло приятелів уже тоді розуміли, що тут дозріває творець великого формату, котрий сягає остаточних завдань, береться за вирішення найглибших проблем існування. Творчість була для нього не самоціллю, а шляхом до здобуття найвищої істини, до віднайдення властивої життєвої дороги. Трагедією цієї долі є те, що життя, яке з відчайдушною пристрастю пнеться до світла віри, не знаходить її і втікає у темряву. Цим пояснюється заповіт передчасно померлого, в якому він прирікає на знищення весь свій літературний доробок. Макс Брод [2] Макс Брод (1884—1968) — німецькомовний чеський письменник, біограф Франца Кафки. , котрого Франц Кафка призначив виконавцем свого заповіту, всупереч такій останній волі, вирішує опублікувати врятовану частину його літературної спадщини в низці томів, які визначають позицію Кафки поміж репрезентативними духами покоління.

Уся ця багата й інтенсивна творчість, від самого початку готова і зріла, з найперших хвилин була натхненним звітом і свідченням зі світу глибинного релігійного досвіду. Погляд Кафки, раз і назавжди занурений у позабуттєвий, релігійний сенс існування, — з ніколи не заспокоєною допитливістю проникає у структуру, організацію, найглибші закони цієї прихованої дійсності, перетинає пограничні виміри, де людське життя поєднується з божественним існуванням. Він є співцем і прихильником божественних законів, співцем насправді дивним. Найбільший цинік і сатирик не зміг би змалювати цей світ у такій карикатурній деформації, у таких позірно компрометуючих й абсурдних формах. Величність божественних законів, за Кафкою, не може бути передана інакше, як силою людського заперечення. Ці закони є настільки позалюдські, настільки віддалені від будь-яких людських категорій, що мірою їхньої величі стає сила несприйняття, спротиву і стихійної критики, яку людина протиставляє цим високим інстанціям. Як же інакше могло би реагувати людське існування на узурпацію цієї влади, як не протестом, нерозумінням, нищівною критикою?

Такій нищівній критиці герой «Процесу» піддає всю організацію «судової влади» під час першого судового слухання. Він атакує її пристрасно, розгромлює з позірним успіхом, від ролі звинувачуваного переходить до ролі звинувачувача. Позірне жахання суду, його відступ і безпорадність, що демонструють повну невідповідність цієї сили людським категоріям, розпалюють зухвалість і реформаторський ентузіазм героя. Так реагує людське захоплення на вторгнення цієї влади, на конфронтацію з нею: підвищеною самооцінкою, отією античною hybris , котра є не причиною, а побічним продуктом Божого гніву. Юзеф К. відчуває себе в сотні разів вищим за суд, чиї можливі змови й махінації сприймає з відразою і презирством. Протиставляє їм державні інтереси, цивілізацію, роботу. Сміховинне засліплення! Уся його вищість і правота не захистять його перед невблаганним просуванням процесу, який втручається в його життя ніби понад тим всім. Відчуваючи щоразу щільніше стиснуте довкруг себе кільце процесу, Юзеф К. не перестає мріяти про те, що все-таки можна його обійти, жити поза його межами, обманює себе тим, що йому вдасться таємно щось виграти в суду за допомогою жінок, які, як переконаний Кафка, є посередницями між людським і божественним, або за допомогою художника-жебрака, який може мати вплив на суд. У такий спосіб Кафка таврує й нестримно висміює проблематичність і безнадійність людських поривань стосовно божественних законів.