Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Помилкою Юзефа К. є те, що він наполягає на своїй людській правоті, замість того, аби беззастережно піддатися. Постійно перебуває у стані цієї наполегливості, нескінченно пише свою заяву, в якій, день по дні, намагається вичерпно сформулювати своє людське алібі. Усі ці намагання та «засоби закону» потрапляють у загадковий вакуум, не доходять до відповідних інстанцій, кружляючи довкола них. Спілкування людини з цим невідповідним, збочено-непостійним світом назавжди залишається непорозумінням, ухилянням, сліпим влучанням поруч.

у передостанньому розділі, який є ключем до всієї повісті, у проповіді тюремного капелана з’являється ще один аспект проблеми: це не закон переслідує безневинну людину, а людина все життя шукає «входу в закон», і насправді видається, ніби це закон переховувався від людини, захищав від неї свою недоступність і святість, передчуваючи блюзнірський замах і вторгнення людини. У прекрасній екзегезі капелана лінія оборони закону формулюється ним на грані софістики, заходячи у сферу підступу й цинізму — найскладнішого випробування, на яке може бути приречена любов до закону, найвища присвята, на яку вона спроможна.

У цій повісті Кафка показав втручання закону в життя людини, показав його ніби in abstracto . Не зробив цього конкретно, на підставі реальної, індивідуальної долі. Ми не дізнаємося до кінця, у чому полягала провина Юзефа K., не дізнаємося про ту форму істини, яку він мав утілити у своєму житті. Кафка показує лише атмосферу зіткнення людського життя з позалюдською, найвищою істиною, показує клімат і ауру цього зіткнення. Геніальне мистецьке досягнення цієї повісті полягає в тому, що для цих невловних і невимовних у засобах людської мови справ Кафка знайшов своєрідну адекватну тілесність, якийсь замінний матеріал, на котрому він вибудовує структуру проблеми і доводить її аж на найдрібніших деталях.

Пізнання, розуміння й проникнення, які Кафка намагається тут висловити, не належать лише йому, — вони є спільною спадщиною містики всіх часів і народів, яка завжди висловлювала їх засобами суб’єктивної, випадкової мови, метафоричної мови окремих езотеричних товариств і шкіл. Тут уперше за допомогою поетичної магії була створена якась паралельна дійсність, якесь поетичне тіло, на якому демонструються ці справи — щоправда, не ґрунтовно, але так, що навіть невтаємничений може відчути тремтіння й подих їхньої далекої величі, відчути, що йому даний певний поетичний адекват їхнього глибокого переживання.

У цьому й полягає метод Кафки: створення паралельної, двійникової, замінної і, властиво, безпрецедентної реальності. Цього двійникового характеру своєї реальності він досягає за допомогою особливого псевдореалізму, вартого окремого дослідження. Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам’ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату. Він лише симулює докладність, серйозність, ретельну точність цієї реальності, щоби цим її ще більше скомпрометувати.

Книги Кафки — це не алегоричний образ, трактат чи екзегеза доктрини, — це самостійна поетична реальність, опукла, замкнена з усіх боків, самодостатня і самовдоволена. Поза своїми містичними алюзіями та релігійними інтуїціями твір живе своїм власним поетичним життям — багатозначний, непояснюваний, який не можна вичерпати будь-якими інтерпретаціями.

Ця повість, рукопис якої М. Брод отримав від автора 1920 року, незавершена. Кілька фрагментарних розділів, які мали міститися перед останнім розділом, він вивів із повісті, керуючись переконанням Кафки, що цей процес in idea є незавершений і що його подальші перипетії вже нічого суттєвого не внесли б до головної суті справи.

Першодрук:

Franz Kafka, Proces , przełożył Bruno Schulz, Towarzystwo Wyd. „Rój”, Warszawa 1936.

Перевидання:

Bruno Schulz, Opowiadania …, s. 440—445 [на тему «Післямови» див. коментар Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów , s. 161; Фіцовський припускає, що перекладачем «Процесу» був не Шульц, а його наречена Юзефіна Шелінська].

Про цю повість часто говориться, що автор замкнув у ній «усе життя», «частку життя», всю «людську долю — від народження до смерті». По суті, вона містить кілька або кільканадцять показових епізодів, певну кількість реалістичних скорочень, поєднаних між собою лініями так званого сенсу, ідеї, розв’язки, або ж епізодів, так підібраних і згрупованих, що вони замикаються у якійсь символічній фігурі. Зрозуміло, що таку «фігуру» можна отримати лише завдяки певному обмеженню життєвого матеріалу, що її можна презумптивно досягнути на основі довільно вибраних елементів життя, — і вже через це не можна говорити про «все життя». В одних письменників такий вищий сенс дистилюється з реалістичного м’якуша ніби сам у собі, в інших повістях сам автор включається у цей процес, допомагає усіляким акушерством — своїми власними розважаннями. В обох випадках виокремлення «символічної фігури» зі змісту нарації є найбільшою художньою вартістю повісті.