Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

У результаті авторка змалювала дуже сміливий портрет, не прикрашений і не підфарбований помадою. Вона нічого не виправдовує й нічого не пояснює — нічого не вибілює. Її любов настільки широка й містка, що вона може охопити й витримати всі звивини, манівці й перешкоди тієї зворушливої вітальної сили, тієї героїчної волі до існування всупереч усьому, може їх з глибокою симпатією супроводжувати навіть там, де вони стають двозначними й сумнівними. Та позірна відсутність пошанівку є якраз глибоким пошанівком, пошанівком у широкому й ліберальному розумінні, виправданням комплексу матері і піднесенням його до рівня справжнього гуманізму.

Повертаючись до зіставлення з «Чужоземкою», треба визнати, що польська авторка поставила перед собою амбітніше завдання, з глибшої й універсальнішої сфери. Окрім того, Кунцевичевій вдалося динамізувати свій портрет матері, драматизувати свій діагноз, привести в дію свої міркування й душезнавчі розгадки за допомогою особливого способу побудови акції повісті. В такий спосіб вона надала своєму образові третій вимір, яким є розвиток, історія й вирішення комплексу героїні. Щоби зробити це, вона мусила переосмислити все минуле, ввести в розріз портрету всю біографію. У північної авторки відчувається відсутність цього третього виміру, плетиво її повісті розпросторюється пласко, розростається на одній незавершеній площині теперішнього. Тут немає централізованої нарації, немає артикулювання за допомогою розповідної акції. Бракує тут течії, або повітря, яке полегшує сприйняття твору — так, що подекуди загрожує застій посеред монотонності нескінченного монологу. Певною мірою це випливає з різних ступенів інтелектуальної агресивності обох авторок. Кунцевичева агресивніша стосовно читача, більше нав’язує йому, керує ним, заглушує, шокує глибиною й нашаруванням своїх діагнозів. Данська авторка посідає стосовно нас ніби оборонну позицію, не нападає, хоча й розраховує на нашу агресивність, на взаємодію почуття й інтелекту читача. Сама вона утримується від будь-якої інтерпретації, постачає ніби сирий матеріал, зібраний у процесі психоаналітичного прослуховування, постачає його з усіма суперечностями й нерозплутаними антиноміями — з довірою, що в сприйнятті читача цей матеріал інтегрується й виллється у повний характерологічний синтез. Збираючи в такий спосіб сотні симптомів і реакцій, вона індуктивним методом досягає того враження нескінченної перспективи людської душі, яку Кунцевичева завойовує, зводячи перед читачем сміливу конструкцію своєї психоаналітичної надбудови. «Чужоземка» глибше проникає, пориває і зворушує, вона багатша на ліричні й драматичні моменти. У Карін Міхаеліс немає тих злетів і вершин, її почуття розміщені ніби середньочастотно — в рівномірній атмосфері симпатій, чуйного зворушення, яким пронизана вся книга. «Чужоземка» — це твір з більшою інтелектуальною енергією, з більшим духовним внеском і вищою ставкою почуття; словом, це твір з більшим жанровим навантаженням. А все-таки у книзі данської авторки — набагато простішій, убогішій і менш вишуканій, — є щось таке, що говорить про її вищість щодо ніби класу чи виду культури, морального клімату чи атмосфери людського співіснування. Якраз те, що данська авторка не потребує вишуканості, що аналогічні проблеми і справи вирішуються тут простіше й натуральніше, непатетично і зрозуміло, — є ненавмисною, отриманою в посаг вищістю щасливішого, здоровішого, безпроблемного розумового рівня спільноти, з якої виросла К. Міхаеліс.

Першодрук:

„Pion” 1937, nr 35 [черговий текст, що стосується «Чужоземки» Марії Кунцевич і одночасно є рецензією на книгу данської письменниці, авторки психологічно-побутових повістей про життя жінок, Карін Міхаеліс (1872—1950), за назвою «Серце моєї матері», перекладену з данської Зоф’єю Юлінською і виданою накладом „Nowego Wydawnictwa” (Варшава, 1937)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza , s. 354—358.

Мандри скептика смітниками культури. Куди лишень око сягає — всюди руїни й відходи. Мандрівник застав уже все в руїнах, вздовж і впоперек переоране плугом невтомної людської думки. Мандрівник обережно ставить свій подорожній ціпок, зупиняється, спертий на нього, усміхається. Потім меланхолійно копирсається ціпком у смітті: проблеми й проблеми, залишки, уламки і фрагменти проблем. Тут скоса дивиться відламана голова, там відкопується нога, видряпується й самотньо шкутильгає по смітнику. В цих рудиментах ще існують слабкі флюїди життя, наближені один до одного, вони ще з’єднуються й оживають. Мандрівник любить реконструювати і складати їх, не обов'язково відповідну голову до відповідного тулоба. Так постають потвори. Мандрівник тішиться й заходиться тихим сміхом, коли ці потвори сваряться між собою про замінені голови. Потирає руки, коли йому вдається створити повсюдну плутанину, маскарад непорозумінь, Вавилонську вежу ідеї. Захоплено грає в арбітра й розсуджує суперечки між тими привидами проблем, розсуджує їх з великою обережністю, зі злою волею, з єдиним бажанням довести справи до абсурду. Ніби цим відшкодовує покривдженій ідеї її розкрадені члени, але мститься фаворизованій. Він невдовзі задушить її у надмірі відшкодованого змісту.