Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Карін Міхаеліс дає нам не стільки індивідуальний портрет, скільки дослідження старості взагалі. Нельсина — звичайна, примітивна жінка, по суті, не має індивідуальної долі, якоїсь особистої трагедії, як Ружа в «Чужоземці». Її доля є радше видовою і репрезентативною. В цьому світлі повість набуває значення важливого людського документа як майстерний образ патології старості.

Нельсина перетнула певну вікову межу, за якою життєві прояви людини вже не сприймаються в їхній повноті, за якою ми перестаємо серйозно їх трактувати і поводимося з ними на симптоматичному рівні, як з реакціями дітей. Вона перебуває в такому віці, коли ще раз позбувається відповідальності за свої вчинки, знову набуває своєрідної невинності. В тіні цієї невинності стара жінка розпросторює всю повноту свого старечого егоїзму, пихатості й деспотичних витівок, розгортає весь масштаб здитинілості й пересічності. Робить це з легкістю, бо старість у її щасливій батьківщині становить табу й оточується найпоблажливішою і найчутливішою опікою. Іноді здається, що донька пишається цим, виплеканим безмежною толеранцією й терпеливістю, монструальним видом старечого деспотизму, що вона з ним кокетує… Вона з любов’ю і зворушенням стежить за карикатурним надлишком вітальності, з-під якого визирає жалюгідна руїна раніше відважної, жвавої і кмітливої особистості, котра обома ногами стояла на землі.

Карін Міхаеліс переживає приємні прикрощі з нестриманістю старої жінки. Нельсина не бере до уваги факту, що її донька сама вже є літньою жінкою, яка довела своє право на самостійність, що вона є відомою в Європі письменницею. Для самозадоволення їй потрібна фікція доньки — дурної, божевільної невдахи. Таку фікцію вона зберігає в собі і вміє її утримати всупереч будь-якій очевидності, всупереч доказам поваги і визнання світу. Постійно вболіває над згубною залежністю бідної Карін від письменництва, над залежністю, яка приносить їй тільки прикрощі й хулу від світу. В її очах Карін — людина, що пішла під укіс, і яку лише материнська опіка може врятувати від повної руйнації. За будь-якої нагоди перевіряє її вуха, чи не брудні, сварить її і повчає, насміхається з її незграбності і досить посередньої вроди. Невідомо, наскільки серйозно сприймає вона цю свою фікцію, але ця фікція в якийсь незрозумілий спосіб співіснує з прихованою і невизнаною свідомістю реальної світової ситуації доньки. Насправді Нельсина радіє успіхам доньки, але приймає їх ніби на свій рахунок.

Донька з ангельською терпеливістю приймає свавілля, з яким стара жінка керує домом, як вона в ньому розпоряджається, продаючи за безцінь під час її відсутності цінні картини і меблі, які їй не подобаються, роздаровує біжутерію Карін.

Одного разу в напливі старечого гумору вона навіть радить доньці, щоби та написала заповіт на випадок своєї можливої передчасної смерті, широко висвітлюючи на тему, як вона розпорядиться її майном.

Ця сторічна жінка, наче підліток, ще не втратила інтерес до життя. Часто складається враження, що це вона є неслухняною донечкою Карін або її молодшою, дикункою-сестричкою. Перетнувши певну вікову межу, вона відчуває себе ніби на іншому боці смерті — нової, ілюзорної молодості й витривалості. Це приводить до її нерозважливої поведінки, до необачних спортивних подвигів, що мають жалюгідний вислід.

Через першоплановий образ наївної, розбухлої у старечій вітальності особи проступає глибший психологічний шар, де ці симптоми змінюють своє зафарбування. Авторка показує дивну двозначність цього старечого оптимізму, змушуючи здогадуватися про його жалюгідний зворотний бік. Ця підсилена передсмертна вітальність є продуктом компенсації, відчайдушною обороною престижу життя перед натиском розпаду. Врешті з-поміж тисячі реалістично зображених рис вимальовується центральний життєвий міт цієї біографії. Таким особистим мітом старої жінки є ідея союзу зі щастям, приватного пакту з долею, безпечного перебування під Божою протекцією. Коли цей міт зазнає поразки через смерть на чужині коханої і красивої доньки Гар’єти, — стара жінка латає його, як може, підсунутою довкіллям фікцією красивої і легкої смерті її дитини. Це втішає її. В душі шанованої старої жінки щаслива, добра смерть давно вже посіла місце якоїсь вимріяної мети чи доповнення до життя. Вона мріє про те, аби після смерті мати при собі всіх своїх дітей — в могилі. Ця особливість старості, це своєрідне перенесення материнства до могили є точним і глибоким, але водночас божевільним. Зрештою ця остання фортеця міту зазнає краху: на підставі певних непрямих доказів Нельсина відкриває страшну істину, що Гар’єта померла жахливою і трагічною смертю після кількох спроб самогубства. Це зруйнувало підвалини її міту і зламало її.