Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Ще раз повернімося до вирішального переживання Ружі в її дитинстві. За цією подією, за цим текстом вона навчилася читати своє життя. І коли цей текст у неї відібрали, вона не хотіла прийняти жоден інший. Не хотіла прийняти жодних контрпропозицій світу. Відтоді все, що відбувається на її шляху: шлюб, діти, їхня кар’єра і щастя — все, що є змістом життя для нормальної жінки, — для неї є ніби чужим, зовнішнім, несправжнім життям. Звідси страх перед смертю, яка втрачає сенс, не ставши додатковою санкцією долі.

Життя, що потрапило в пастку комплексу, має, однак, іще один шлях до свободи. Це сублімація, мистецтво, амбіції, кар’єра. Ружа пробує втекти від свого комплексу крізь усі ці лазівки. Найтрагічнішими є її злети в музиці, адже Ружа — талановита, хоч і не до кінця освічена скрипалька. Глибоко проймає те, як Ружа бореться за вище існування, за повноту почуттів, бо ж вона, по суті, за своєю природою призначена до великого й широкого життя, до життя на висотах. Це передається у концерті для скрипки D-dur Брамса. Той момент, коли Ружа, зрозумівши всю прірву власної долі, крізь ґрати своєї в’язниці злітає до місячної ночі, марить визволенням за допомогою цієї музики, як галюцинації і справді виконуваного нею музичного твору, — належить до вершин польської прози. Так про музику ще ніхто в нас не писав. Кунцевичева знаходить абсолютно нову мову для втілення стихії музики, для цього блискучого тіла звуків, торкається тих нервових закінчень, де музика переходить у метафізику.

Життя Ружі не експансивне, воно не розвивається завдяки зовнішнім випадкам та подіям зовнішнього світу. Всупереч позірній експансивності, це життя є інтенсивним, скерованим усередину. Єдина суттєва подія в її житті — кохання Міхала — зникла в далекому тумані дитинства, стала понадчасовою, понадреальною, вічною. До цієї події, наче до недосяжної мети, постійно повертається її життя. Але чи можна воскресити те, що минуло назавжди, чи можна жити тим, що було відкликане, відсунуте назад, понівечене? Si flexere nequeo Superos, Acheronta movebo . Немає нічого неможливого для спраглої душі. Ружа так довго борсається в пастках свого нещастя, що аж втрачає сили, і її запекла пристрасть згасає. Доля Ружі, прагнучи її виснаження, робить її м’якшою, податливішою, доступнішою для компромісів.

Ружа має переживання в Кеніґсберзі. Консультується там у лікаря, і той лікар поводиться трохи дивно. Не спантеличений засадничою ворожістю Ружі, її непримиренною позицією, говорить їй добрі й теплі слова. Ружа відповідає зневагою, зверхністю, після чого не надає жодного значення цій події. А все-таки по якомусь часі, після повернення додому, Ружа ще раз повертається до цього випадку, переосмислює його. Це стається тоді, коли глибокий інстинкт її організму відчуває свій кінець. Тоді Ружа відтворює в пам’яті цей випадок, інтерпретує його тепер уже з глибини своєї туги, марячи, що коло замкнулося, що все, колись неможливе, здійснилося саме в цьому випадку. Лікар, мабуть, зовсім випадково говорив тими самими словами, що Міхал, з його вуст сплинув той самий фатальний рефрен, текст її комплексу, — і цього було достатньо, щоб реалізувати історичну ситуацію її життя. Лікар посів місце Міхала, став Міхалом. Міхал ніколи її не зрадив, Бог тоді дослухався до її молитви і вберіг його вірність. Її діти — це діти Міхала. Вся мука життя з Адамом була тривалим, зловісним сном. Ружа пробуджується з цього сну, і от вона знову — дика і сповнена туги дівчинка, й усе непрожите життя — її життя — неторкане, простирається перед нею. Ці слова Міхала, ця історична ситуація вічна й ніби взірцева. Тому відмінність часу, місця, особи не має значення для душі, зникає перед загальною ідентичністю сенсу. Ружа не може зазнати іншого спасіння, крім як через слова, що колись були її приреченням, через вірш, що був її прокляттям, — і коли доля відмовляється їй допомогти, вона сама створює сцену свого визволення, свого благословення, марячи нею перед смертю.

Ружа заслуговує на благодать — кришиться панцир злості, вимушених амбіцій, конвульсивної пристрасті до величі. Вона відкликає своє життя, свою героїчну поставу щодо нього, свій блюзнірський жест, демобілізує й обеззброює весь свій життєвий апарат. «Ані амбіція, ані мистецтво, ані подорожі, ані багатство — усмішка необхідна для життя», — говорить вона Марті. — «Така усмішка, яка спливає з переповненого почуттями серця».

Зрештою, можна сказати, що ця галюцинація є винагородою для неї, є санкцією небес за те, що Ружа, так довго бита життям, врешті зрозуміла, чого від неї вимагає доля, розгорнулася і розв’язала тісний вузол власної впертості.