Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Як пояснити, що така егоїстка без любові, позбавлена доброти й розуміння, яка нікому не потурає, всім жбурляє в очі гірку правду, що ця істота, яка ніколи ні про кого не дбала, — повсюдно викликає ентузіазм, заледве вирішить вийти зі своєї прекрасної самотності, що їй вистачає однієї лише привітної усмішки, щоб у відповідь зустріти захоплено розпростерті обійми. Таємниця цього криється якраз в її самодостатності, незалежності від оточення, в тому, що вся вона належить сама собі. Довкола неї всі взаємопов’язані, всі залежні від когось або від чогось, що їм необхідне.

Посеред цих кальок і фрагментарних істот вона єдина є цілістю; жорстока й гордовита, вона нікого не потребує, вона є початком і кінцем, абсолютним центром, досконалою монадою. Злість, яку собі дозволяє, — це тріумф на вершині її незалежності, надмір її самодостатності. Це таємниця її вищості, її метафізичної переваги над оточенням. Ніщо так не захоплює людей, як реальність, як здійснена сутність. Авторка не висловлює цього, не формулює, але, — що є вищим мистецтвом, — уміє показати це, не називаючи.

Здавалось би, що на цьому аспекті авторка могла б завершити свій аналіз. Але справжній аналіз ще навіть не розпочався. Тепер авторка розсуває стіни цього психологічного intérieur , так, ніби це театральні декорації, і розкриває подальший перебіг подій. Ці маніфестації демонічної злості ще порівняно невинні, коли виливаються у формі авантюр, істеричних сцен чи товариських скандалів. Експансія цієї злості більша й загрозливіша. Вона розбиває життя чоловіка Адама; фатальною силою зависає над життям дітей. Існують миті, коли ця демонічна сила штовхає її на злочин. Ружа грається думкою про вбивство сина, про заподіяння смерті доньці. Авторка довго не тримає в секреті, що щось тут не так, що ця злість фальшива, що вона штучно живиться на невластивій території. Всі ці божевільні, відчайдушні дії насправді спрямовані в інший бік, це демонстрації не за тією адресою. Разом з авторкою входимо тепер в інший психологічний вимір, у сферу, де панує інша механіка подій, інша мотиваційна технологія. Підсвідомість. Кунцевичева мала досконалий задум використати щось на зразок техніки вільних асоціацій, ніби на психологічному сеансі. Вже на перших сторінках повісті, спочатку не акцентуючи на цьому, мовби incognito , авторка вводить головну ситуацію цього життя. Робить це начебто анекдотично, викликаючи цю напівзабуту сцену з далекого дитинства: Ружа, дика дівчинка з Таганрога, сповнена цікавістю до життя, сидить з Міхалом біля печі — і його чарівні слова: „ diese, diese, о ja wunderschöne Nase ”, слова, в яких криється фатум Ружі. Те, що в мові свідомості не має значення, у підсвідомості містить увесь сенс життя. Це і є текст долі Ружі, це і є той вірш, який вона буде нескінченно читати щоразу з іншою інтонацією, щоразу більше його розуміючи, поки не зрозуміє до кінця в останні години свого життя.

Усе, що пізніше життя написало на цьому тексті, — це лише палімпсест, покликаний заплутати справжній зміст. У цих словах міститься вся трагедія і все щастя Ружі. Це вони розбудили її до справжнього життя, зробили її жінкою. А коли пізніше Міхал, єдиний коханець її життя, покинув її, жіночність Ружі замкнулася й назавжди фортифікувалася у цих фатальних словах.

Психоаналізові добре відомі такі згустки відтятої й безвихідної психічної енергії, що містяться в окремих словах, в окремих вимушених думках чи діях. Виникає питання, чи практика психоаналізу може бути предметом для літературних сюжетів.

Гадаю, що для непосвяченого психоаналітичні докази не звучать переконливо. Механізм протікання підсвідомих процесів та їхня логіка відмінні від тих, з якими ми зазвичай зустрічаємося в белетристиці. Істина в повісті не є остаточним і вирішальним моментом — є ним натомість правдоподібність. Прозріння психоаналітиків, хай навіть справжні, для непризвичаєного розуму ще довго не будуть переконливими. Колись, коли наш самоаналіз настільки просякнеться методами психоаналізу, що ми навчимося ловити механізми підсвідомості на гарячому, і коли наш розум освоїться з механікою цих процесів, — тоді настане час для психоаналізу в літературі. Повість Кунцевичевої заперечує, однак, такий прогноз. Вона є своєрідним доказом того, що методи психоаналізу вже дозріли до художньої літератури. Однак підозрюю, що так відбувається завдяки певному фальшуванню підсвідомих процесів, завдяки штучному підтягуванню їх в ієрархії психічних витворів і структурному наближенню до нормальних процесів, що, зрештою, вважаю припустимим і необхідним задля досягнення зрозумілості.