Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Книга Кунцевичевої — це портрет у найвищому значенні цього слова. Можна сказати, що вона розширила рамки характерології, створила її нове розуміння з невідомою дотепер глибиною й широтою. Вже сама інтенція, сам намір, сама розгорнутість програми вражаючі. Кунцевичева зробила з цього портрету осердя знання про людину, адже промені світла, що їх зосередила в цьому портреті, наче в потужному вогнищі, за межами вогнища переходять у сферу головних проблем життя. Треба визнати, що так широко розгорнута програма була повністю виконана.

Окремий розділ варто було би присвятити майстерності форми Кунцевичевої. Кульмінаційними пунктами цієї форми є музичні транспозиції просто незрівнянної краси. У цьому Кунцевичева досягає вершин найчистішої лірики, самого екстракту поезії.

Першодрук:

„Tygodnik Ilustrowany” 1936, nr 3 [текст є рецензією на повість Марії Кунцевич (Кунцевичевої) (1899—1989) «Чужоземка» ( Cudzoziemka ), опубліковану видавництвом „Rój” (Варшава, 1936)].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza , Kraków 1973, wyd. 2, s. 341—344.

«Чужоземка» Кунцевичевої належить до книг, які не закінчуються на своїх обкладинках, а переростають їх, намагаються перенести на нас своє життя і розпросторити всередині нас свою проблематику. Підтекст цієї книги тривалий і багатий — так, ніби книга хоче знайти в нас своє продовження і розростися в нашій душі вторинною вегетацією роздумів і проблем.

Щодо жанру, це повість-портрет — навіть якби вона була єдиною у своєму роді, мусимо визначити її специфіку: це портрет, виконаний позірно несумісними засобами нарації та розповідної фабули. На противагу біографії, де людина показана в розвитку, розгорнута в динамічному ряді, — в портреті контури фізіономії наперед задані, від початку готові, а розвиток відбувається радше вглиб і становить драматизований аналіз. Реальний біографічний перебіг часу затриманий, окремі епізоди життя не впорядковані хронологічно, прагматично, а на основі їхнього глибшого сенсу для лінії долі, для meritum характеру.

Про портрети Рембрандта говорять, що вони містять у собі всю біографію людини, баланс усього її життя. Вони є ніби кінцевим осадом, результатом, копалинами біографії. У книзі Кунцевичевої маємо зворотний процес: копалина, мертвий контур фізіономії оживає, бубнявіє життям, експлікує весь свій зміст. Я давно думав про те, що з обличчя зустрічної людини, з її фізіономії можна вивести цілу новелу чи повість, якби привести в рух, наново мобілізувати в біографію те, що в цьому обличчі застигло в якомусь кінцевому результаті, в якійсь фізіономічній фігурі. Не здогадувався, що це можна зробити так широко й монументально.

Суттю повісті є рух і дія, натомість портрет є чимось статичним. Кунцевичева знайшла вихід із цих складнощів за допомогою певного розповідного прийому. Використала форму сповіді. Заплутана у своїй незрозумілій долі, незрозуміла для свого оточення, героїня повісті невдовзі перед смертю нарешті дійшла розуміння своєї таємниці і вчинила сповідь перед донькою — розрахунок з усім своїм життям.

Ця сповідь становить головне річище повісті. В це річище авторка включила всю систему гребель і загат, які охоплюють вторинний, зворотний напрямок, і цей ретроспективний потік веде її до різних околиць минулого, вздовж і впоперек перетинає біографію героїні розгалуженою системою каналів. Тими зворотними потоками повість, однак, поволі рухається вперед — залишаючи повсюди душознавчі крихти, прямує до великого гирла, до широкої затоки сповіді, яка охоплює своєю течією всі бічні притоки і струмені.

Перед нами портрет злої жінки, скиглійки, мегери — вперше у польській літературі представлений у такому масштабі і з такою розгорнутістю. Ми перебуваємо за милю від усіх жіночих вампів і демонів, тих ошуканих, дешевих і кокетливих сублімацій зла. Йдеться про злість у її посполитому, брутальному й вульгарному вигляді. На першому рівні портрету, ніби дофарбовано, героїня постане перед нами саме в такій непричесаній, кумедній і марній злості. Малюнок Кунцевичевої такий вдалий і переконливий, що нам здається, ніби ми цю особу вже звідкись знаємо. Кунцевичева не заощаджує на своїй героїні, не затушковує і не пом’якшує її. Відважно й нещадно ризикує неприйняттям і рефлексами антипатії читача, наражає героїню на висміювання. Однак ця відвага й нещадність щедро окупаються на вищому рівні цієї психології.