Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Ось як далеко мусила зайти авторка, аби вирішити проблему Ружі — проблему, яка на перших своїх етапах виглядала як звичайне, нескомпрометоване психологічне питання.

Стає зрозумілим, що, проникаючи в характер поза межею його глибини, ми покидаємо зону психологічних категорій і входимо у сферу остаточних проблем життя. Дно душі, якого ми намагалися досягнути, розсувається і відкриває зоряний небосхил. Справа Ружі перестає бути справою психології — стає просто людською справою, людським процесом, який одвічно відбувається перед якимось найвищим трибуналом.

У той клінічний випадок, у той психоаналітичний сеанс несподівано входить вічність і змінює психоаналітичну лабораторію на есхатологічний театр.

Розтягування психоаналізу за межі властивого йому діапазону, до сфери питань людського існування, де його діалектика стає двозначною і мерехтливою, — це остаточна суть усього цього аналізу. Він нагадує купулу, що замикає цю складну, багату й потужну споруду.

Ще кілька слів хочу присвятити композиції цієї повісті. На прикладі цієї складної, багатої, багатоступеневої композиції можна побачити, як композиція виростає з проартикульованості змісту як його функція, з переосмислення змісту в багатьох напрямках. Ця будова чимось нагадує багатошарову структуру сну: у тому, як вона може бути безліч разів прочитана, згідно з розмаїтими ключами, у кожній версії відкриваючи щоразу глибший сенс проблеми.

Кунцевичева несвідомо побудувала композицію цієї книги за схемою вирішення невротичного симптому, на основі процедури психоаналізу. Це зумовлює постійне повернення в ній певних провідних мотивів, які то зникають, то знову виринають, як у вільній асоціації, керованій прихованою динамікою підсвідомого. Це надає композиції певного музичного характеру. Коливання повторюваних мотивів постійно в новій тональності, гойдання нарації посеред постійних алюзій, символічних асонансів, відповідностей і повідомлень створює в результаті враження надзвичайно майстерної будови, розгорнутої в різних напрямках, багатократно детермінованої, як музична фуга.

Першодрук:

„Pion” 1936, nr 17 [див. пояснення до попереднього тексту].

Перевидання, зокрема:

Bruno Schulz, Opowiadania …, s. 386—397.

Нова повість Карін Міхаеліс, дуже добре сприйнята в Данії та Німеччині, — це майстерний портрет матері, шедевр психологічної характеристики, досягнутої, як у драмі, методом чистого зображення через слова, жести, реакції дійової особи. Вся повість — це, по суті, суцільний великий монолог старої жінки, яку авторка веде через різні ситуації та випадки до виливу нестримної старечої велемовності. Відчувається, що авторка нічого навмисно не конструює, що їй досить заплющити очі, щоби знову почути в собі той улюблений рипучий голос, щоби в ній не переставав звучати той нескінченний монолог, що п’яте через десяте ковзає по всіх темах. У цьому розумінні перед нами ніби певного роду стенограма, нашвидкоруч списана з життя, сирий, художньо не перетворений і не скомпонований матеріал. Це, ясна річ, ілюзія. Ми знаємо, що селекція матеріалу відбувається вже в самій пам’яті письменника, і лише письменницький талант і мудрість уміють так загострити й оголити елементи, щоб кожному реченню цього монологу надати такої перспективи, такої симптоматики, які перетворюють його на своєрідне дзеркало глибини душі. Водночас цей монолог проливає світло на оточення старої жінки, наче смолоскип, поступово видобуває з темряви все її теперішнє і все її минуле.

Польський читач проводить певні аналогії з «Чужоземкою» М. Кунцевичевої, аналогії не лише тематичні. Обидві повісті є в певному сенсі спробою звільнитися від комплексу матері, внутрішнім порахунком з найдорожчою померлою, свого роду спокутою і подоланням комплексу за допомогою художньої об’єктивізації. Обидві представляють портрети жінок з незужитою життєвою енергією, яка тяжіє над оточенням і пригнічує його. В обох героїнь така експансивність набирає несподіваних, з огляду на мораль, амбівалентних форм, іноді відверто негативних. Але якщо данська авторка, простіша, здоровіша, не розколена внутрішньо, протиставляє цій амбівалентності лише людську поблажливість і розуміння, реагує на неї з гумором, який наповнює твір, — польська письменниця повністю дає себе втягнути в пастку проблеми, сприймає її трагічно, на повному серйозі бореться з нею, виставляє проти неї весь арсенал сучасного душезнавства. Це надає польській повісті більшого жанрового навантаження. Зрештою, треба визнати, що обидві героїні принципово відрізняються за психічним форматом, і вже це виправдовує різницю в їхньому художньому трактуванні.