Бруно Шульц - Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк

Якийсь період Катерина захоплюється особистістю анархіста Лібертада. Анархічна ідеологія приваблює її своєю безкомпромісністю і романтичним розмахом. Водночас вона не може знайти для себе місця в цьому всьому, не може знайти своєї ролі, в яку б увійшла. Від Лібертада до Генрі Батея Катерина мандрує різними ідеологіями, змінюючи коханців, гнана внутрішньою пусткою, переслідувана вічним неспокоєм. На тлі цих перипетій зображується дрібноміщанський світ, загрузлий у пустці та беззмістовності — безідейний світ. Цю безплідність часу, цю безвихідь епохи, цю зачаєну тишу перед грозою Араґон уміє майстерно передати через своєрідну сірість своєї прози. Жодного акценту, жодного вибуху. Вбивство Лібертада, самогубство Соланж, смерть Юдити, підлість і трагедії — все глухо потопає у м’якому килимі цієї прози. Це 1908—1911 роки. Ніколи ще світ не здавався таким викінченим, таким старим і позбавленим майбутнього. Складається враження, що час зупинився посеред марних і приречених справ, у нескінченній монотонності, в тиші великого відпливу. Сили, які стрясали його з глибини, ще німі, ще не сформувалися у свій орган.

Третю частину Араґон залишає в резерві для того, аби нарешті вивести на сцену справжній войовничий пролетаріат. Ця частина книги складає своєрідну велику хроніку випадковостей історичної ваги, які мають місце у Франції і в Європі в 1911—1912 роках, серед позірного спокою й бездіяльності. Ще ніколи історія не була настільки замаскована, так глибоко законспірована, як у цю епоху великих акціонерних товариств й міжнародних скандалів. Араґон показує взаємонакладання політики й бізнесу, мурашник інтриг і вивертів, викриває механізм подій на прикладі одного епізоду запеклої класової боротьби, на прикладі страйку водіїв з величезного консорціуму, який монополізував транспортні перевезення в Парижі. Араґон витрушує жахливий лантух справи, в яку вплутані уряд, поліція, партійні провідники — все це маріонетки в руках групи аферистів, як Кєснель чи Віснер, а також дрібніших шахраїв, як де Гаутен, які з допомоги поліції спровокували терористичну акцію анархістів, щоб суспільною думкою дискредитувати страйковий рух.

Ця частина найбільше відрізняється від традиційного романного жанру. Людські постаті сходять на марґінеси нарації, а на її передній план висувається сама «справа». Жодного ліризму, жодних стилістичних арабесок, пікантностей та ефектів. Попри документальну, суху тональність, є в цьому романі великий епічний подих, великий патос історії. На сторінках цих розділів розвивається широка панорама епохи, де епізоди страйку, інцидентів і подій зображено, наче мініатюри з класичних батальних полотен. Гідними подиву є стриманість почуттів Араґона та збережена ним справжня епічна позиція. Захоплення Араґона, його приглушена пристрасть знаходять вихід тільки у творчій енергії, за допомогою якої він майстерно, одним подихом охоплює тисняву безлічі фактів, нескінченну множинність зв’язків, подій і епізодів.

Остання частина, що складається із заледве кільканадцяти сторінок, названа іменем німецької соціалістки Клари Цеткін, становить своєрідний епілог і ліричні фанфари, через які несподівано вибухають авторські почуття, раніше ув’язнені епічною дисципліною.

Переклад Вацлава Роґовича — досконалий. Мало в Польщі перекладачів, які так серйозно сприймають свою місію. Для перекладів п. Роґовича характерне почуття відповідальності за слово і делікатне відчуття тональності, барви прози, яку він повинен транспонувати.

Першодрук:

„Wiadomości Literackie” 1936, nr 15 [аналіз роману Луї Араґона (1897—1982) «Дзвони в Базелі», перекладеного Вацлавом Роґовичем і виданого Якубом Пшеворським, 1936].

Перевидання:

Bruno Schulz, Proza , s. 387—391.

Далекий від будь-якої фаховості в цій галузі, я вирішив написати про цю поему — не як професійний доповідач чи критик, а як мешканець тієї самої духовної країни, співсвідок джерел, з яких б’є ця поезія, один з утаємничених і довірених, котрий на власні очі бачив її суглоби й жили, де вона відокремлювалася від життя й краєвиду, щоби злетіти у власну сферу. Мене об’єднує з цим поетом не тільки та сама колиска краєвиду, та сама земля і пейзаж, але, якщо існує якась духовна біографія, якщо у внутрішньому світі ми перебуваємо на ярусах та у сферах якогось космосу, то наші кордони розташовані у близькому сусідстві, наші світи занурені у той самий клімат, сповиває нас аура тих самих околиць і країн. З тієї близькості черпаю право висловитися про цього поета, право і навіть обов’язок свідчення і визнання, чим мене ця поезія сколихує й підкорює.