Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Попри численні знаки модерну й постмодерну, розкидані в тексті Світлани Поваляєвої (назви культових творів, імена авторів, рокових і джазових виконавців тощо), її головна і, власне, єдина героїня з недолуго-претензійною лейбою замість імені безмежно далека від хай там якої «мрії», від якогось аванґардового випереджання свого часу (бодай задля самозбереження) — як і від «довгих тривань» та відстрочувань. Увесь пафос і сентиментальність, на які час від часу пробиває авторку та її alter ego, закорінені в сьогоднішньому: в поточному моменті, в неможливості або проблематичності «завтра». Найкращими аґентами безпосереднього «тут-і-тепер» є саме алкоголь, тютюн і невідкладна сексуальна насолода. А ще мовлення цинічного розуму, котре, на відміну від письма, не відкладає власної реалізації до моменту прочитання, категорично не визнає сублімації та створених нею форм. Усі невдачі та провали тексту Поваляєвої ґрунтуються на одній істотній аберації: вона позиціонує себе як «письменника», не вміючи добре писати й виглядати саме «письменником», і не розуміючи при цьому, що численні чесноти її твору походять із її негайного мовлення, притаманного не кабінетові, а майданові, де щойно сказане миттю стає почутим. Поваляєва — надзвичайно обдарований мовець, її вартості й художні факти створюють слух, а не зір, інтонації, а не абзаци. Вона — як мушля, у якій сповна звучить поліфонічний океан довколишнього мовлення. Із вимученими спробами «художньо» описати зовнішність якого-небудь Флеша яскраво контрастують насичені вибуховою енергетикою блоки живого мовлення, незліченні обсценні знахідки вуличної та дворової субкультури, шматки немодельованої (і незауважуваної) інституціями мовної реальності, в якій ми живемо насправді, сленґуючи, матюкаючись, розповідаючи анекдоти, — і робимо все це сьогодні. Тому Поваляєва — невиправний реаліст, попри всі її марення, сни та сюрреалістичні візії, така собі українська Дженіс Джоплін, біла за походженням співачка, що неперевершено співає «по-чорному». Саме в данах, побудованих на живому сьогоденному мовленні, на почутому, а не побаченому чи прочитаному, сповна реалізуються її чудовий гумор, феноменальна спостережливість, непересічна дотепність і виняткова (без базару) індивідуальність. Хтозна, може, їй краще вдавалися би суто драматичні — подерв’янські — твори, проте вже й ця, прозова версія дозволяє визнати за нею право бути почутою. Для прикладу: «Символізує Мріїн Бодун. ЩОСЬ НЄ АЛЬО! Шось у мене всьо якось туй во, не альо… цеї… тої… карочє! Всьо якось тіпа не зростається… не тримається купи… я — тут, а ти — там… і бабла нема! Геморой в мізках, троянда в дупі. «Доктор, а ето вам!»… і «телефон мене не хоче слухати»…А, пішло всьо на хуй!» Один цей крихітний дан стократ потужніший і вірогідніший за безпорадні й багатолітерні спроби цієї ж авторки «написати» психологічну новелу («Акваріумні дельфіни» або «Різдвяна гроза»). Просякнутий безліччю голосів, цей сліпучий флеш розтинає пітьму напівживої україномовності, примушуючи впізнати себе — і визнати як те, що є насправді щодня, а не те, що як вигаданий ідеал мови обіцяє бути, ніколи не дотримуючись обіцянок. Як бачимо, відповідь на єхидно транскрибоване запитання: «А шо хотєл сказать автор своім проізвєдєнієм?..» (навряд чи свідома ремінісценція з «Вертепу» Грицька Чубая) можлива, і кожен із читачів-герменевтів спроможний доповнити/спростувати її індивідуальними тлумаченнями. Інша річ, що відповідь ця у випадку зі Світланою Поваляєвою дається радше на потенційно закладені стратегії її твору, аніж на їх актуальну реалізацію. Герменевтика тут мимоволі перетворюється на поезію, котра за давнім, проте досі чинним Аристотелевим означенням описує не те, що було, а те, що могло би бути за певних обставин.

Після хаотичних ескапад Поваляєвої проза Тараса Прохаська справляє враження статечної бесіди, яку провадить порядний і в міру консервативний ґазда в родинному колі. Назва цілком адекватна змістові двох невеличких автобіографічних повістей: із цього матеріалу неквапливих і врівноважених спогадів справді можна зробити кілька оповідань, однак Прохасько не завдає собі такого — художнього — клопоту, задовольняючись переповіданням сюжетів, викристалізуваних пам’яттю, а не уявою. Подеколи його підкреслена стриманість, прохолодний гумор і ретельний стилістичний добір справляють враження впертого й свідомого себе самозахисту перед лицем постмодерної кризи вартостей. Із євангельською простодушністю, невразливою до всіляких постновочасних іроній і абсурдів, він оповідає про напрочуд прості, напрочуд важливі, виявляється, речі: «Як затискається сухожилля під ліктем, коли повертатися вночі здалека додому з двома сонними дітьми на руках». Його нараційну незворушність анітрохи не зачіпають явища, від яких скаженіє героїня Поваляєвої — пресинґ Пересічності й Правильності, сельовий потік реклам, друкованих слів, призових кришечок, тампонів, мобілок, спрайтів (докладніше див. «Оріґамі-блюз»). У Прохаськовому світі відсутні згадані феномени, привидам Брітні Спірз і питанням на кшталт «чиїм є глюком сад Гетсиманський?» вхід сюди категорично заборонено. Натомість його погляд звертається до предметів самих по собі, таких, як два крісла з берлінського рейхстаґу або «міцний, ставний, елегантний, простий і вишуканий водночас» будинок, у якому живеш, або долі людей, які довший час були поруч, розповідали тобі свої історії — і от їх не стало. Із прискіпливістю шукача втраченого часу він розглядає найтонші складки пам’яті, фіксує історію багаторазових змін влади і назв вулиць, колекціонує дрібниці, без яких неможливе справжнє минуле — і майбутнє, вочевидь, також.