Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Перше. Іздрик — не терорист. Його радше можна назвати хранителем топосів і літературних прийомів, що їх напрацювало європейське письменство за сакраментальних 26 століть. Почавши з невтомного переписування Шекспіра, ангажуючи Сервантеса, де чи не вперше апробовано відображення дійсності зміненою свідомістю, продовжуючи німецькими романтиками, зокрема, Гофманом, намагаючись не забути про Гоголеві «Нотатки божевільного», впізнаючи відлуння новел Кафки, Бруно Шульца, Борхеса, не без подиву виявляючи скандально потужний вплив Віктора Пелєвіна (не тільки «Чапаєва і Пустоти», звідки описи білогарячкових візій і топос психіатричного шпиталю транслюються у форматі 1:1 до «High technology», — і менш помітну присутність Юрія Винничука, пам’ятаючи, що Дмитро Пастернак додає до цього переліку ще й Томаса Пінчона, Джойса та Джека Лондона періоду «Північних оповідань», я врешті збився з ліку й капітулював, сказавши собі, що цілий цей Іздрик складається з літератури, є її музою, святинею і стовпом. У нього літературний ніс, літературні очі, літературні нігті, всі його члени — літературні, й сам він — Літератури член.

Друге. «AM™» не компіляція, а, за слушним спостереженням Дмитра Пастернака, роман. Ключ до його відчитування (або там модель для збирання) Іздрик власноручно зображує на обкладинці: це кубик Рубіка, одним із сегментів якого є (як надлишкова деталь) «гральний кубик, вирізаний з чорної кістки, в котрого чомусь на всіх гранях було по шість…», — назвімо його кубиком Іздрика. Роман є відкритим до безлічі інтерпретацій твором, але водночас він і сам є карнавальною інтерпретацією Шекспіра. Функцію осей, довкола яких обертається цей кубічний роман, виконують цитати або парафрази з самого Шекспіра — і з самого Іздрика. Автоцитати з попередніх (або наступних) новел з’являються в найнесподіваніших місцях, динамізуючи дію роману та стимулюючи (чи там підстьобуючи) читацьку рецепцію, де той самий, упізнаваний сегмент обертається новим і непізнаним боком, докорінно трансформуючи модель парадигми. Назвати Іздрика компілятором язик, принаймні в мене, не повертається; а от визнати його композитором (у первісному значенні цього слова) — залюбки. «AM™» — це добре скомпонований твір, зібраний із уже відомих форм. Тому слід говорити не про акт терору, а про діаметрально протилежний акт конструювання, збирання, про граматологічну інженерію, просякнуту миролюбною інтертекстуальною іронією.

Третє. Я не відважився би — як Дмитро Пастернак — назвати мову Іздрикової прози вишуканою, а от мовою на грані штучності — так. (Зрештою, тут варто би з’ясувати, що маємо на увазі під «вишуканою мовою» — стилістику художнього твору чи його словник). Чудово володіючи сленґом, не заощаджуючи на обсценізмах, помірковано додаючи неминучі галицизми, Іздрик, проте, виглядає дещо скованим у вислові, занадто пріснуватим і правильнуватим. Особливо це стосується авторської мови:

Власне кажучи, потрібний епізод теж починався з вікон. Вікна ці, металеві й звуконепроникні, повинні були б виходити на затоку, якби це не було очевидним топографічним нонсенсом. Принаймні Ездрі хотілося, щоб вони виходили на затоку, бо це налагоджувало б хоч якийсь зв’язок між ними і його, Ездриними вікнами, крізь які він, озброївшись потужною цейсівською оптикою, міг би підглядати необхідні подробиці.

Під впливом отаких натужно проказаних епізодів складається враження, що мислить він однією мовою, а пише — українською; якщо його й пробиває на лінґвістичні ігри, як у «Димедролі», «Анатомії Марлен» або блискучому «П’ятому поверсі», то ігри ці не всередині українського перекладу Шекспіра (згадаймо Подерв’янського), не в виннико-винничуківському діалекті чи в напрочуд пластичних модифікаціях мату, — а назовні, як із наперед даними об’єктами досліду, радше експерименти, аніж ігри. Важко знайти бодай один, створений невимушеною грою ґенія, фразеологізм або дотеп: Іздрик використовує винятково готові (почуті, вичитані) деталі.

Останнє. На відміну від Австралії, в Україні носорогошкірі читачі не водяться. А ті, для кого доступний рівень Іздрикових текстів, — нормальні освічені люди, виховані, як і сам Іздрик, на найкращих взірцях світової літератури. Тому для них зустріч із «AM™» виявиться не шоком, а забавою з милою — як кубик Рубіка — дурничкою, створеною для гаяння часу.

Щодо естетичного та сексуального, то їх я в Іздриковому тексті не знайшов, хоч як силкувався. Там є новела «Павільйон», але вона присвячена зйомкам «науково-популярного» порнографічного фільму, є «Поїзд утікачів», але він — про секс із прислівниками: