Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа у терновому вінку і Леонардової таємної вечері. Свята родина Льоренцо Скьярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза — гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, гранатові, бурі, бронзові і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія — Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина в кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями…

Такі тексти і реєстри пишуться здебільшого «для себе», для найближчого оточення, якому вони говорять стократ більше, ніж анонімному сторонньому читачеві, й публікування їх вимагає певної відваги. Адже вони потребують співчутливої уваги та отого мовчання, котре все розуміє, зовсім не претендуючи на зламування карку читачеві або його захоплену оцінку; адже скарби ці — неоціненні, і мистецтвознавству або якомусь іншому-знавству тут нічого робити. Тому так неприємно вражає перебільшено екзальтований відгук-вигук Софії Андрухович в анотації до книжки: «Повість Прохаська — адреналіновий удар і водночас удар нижче пояса. Діє навіть на фізичному рівні. Спричиняє стан небезпечно сильного сп’яніння та відчуття спраги. Хочеться ще і ще». Ці ярмаркові слоґани професійного заклинача чужих грошей, без жодної рефлексії засвоєні із Засобів Масового Навіювання («слухайся своєї спраги — пий «Спрайт»!»; «слухайся своєї спраги — читай Прохаська!» тощо) абсолютно недоречні як вступ до притишеної та ліричної медитації, якою є стримані твори Тараса Прохаська.

Сучасним українським письменникам узагалі рідко таланить на адекватні анотації, рекламні врізки на обкладинках їхніх творів, уже не кажучи про передмови-післямови або більш-менш фаховий аналіз і коментар. Читаючи неправдоподібно завищені оцінки або непричетні до самого твору розумування, ловиш себе на думці, що книжка, яку прочитав (а найпевніше — поспіхом переглянув) такий надміру вразливий критик, була першою і єдиною в його житті. Так, ніби поза нами — і в нас самих — не височіє піраміда 26 століть європейської літератури, рахуючи від Гомера. Ось, скажімо, відгук Марка Павлишина про нову книжку Іздрика:

Головне, що Іздрик зумів у добу, вже досить відпорну на всілякі шоки, все ж таки знайти саме ті табу, які ще можна зламати, ті засоби впливу на носорогошкірого читача, які здатні навіть у нього викликати якесь заперечення. Іздрик зі страхітливою послідовністю ставить під знак запиту існування межі між мистецтвом і порнографією, між естетичним і сексуальним. Це його найрадикальніший досі текст, акт терору щодо мистецтва, 11-те вересня по стовпах святині муз.

Заплющивши очі на кульгавий синтаксис останньої фрази, розплющимо їх на інше: на те, що використання чорної дати, коли безневинно загинули тисячі людей, з рекламною метою є, м’яко кажучи, неетичним: із таким самим успіхом можна покликатися на скнилівську трагедію або Бабин Яр. Перевіримо: «Нова книга Іздрика — це Бабин Яр для носорогошкірих читачів, застелене сотнями кілограмів людського м’яса скнилівське летовище, яке здатне навіть у цих читачів викликати якесь заперечення…» Працює? Ще й як! Тільки на душі чомусь гидко і зовсім не хочеться Іздрика читати, от дивина; тож лишімо канібальські метафори на совісті Павлишина.

Не надто допомагає зорієнтуватись і післямова Світлани Матвієнко (слід зазначити, однієї з найпроникливіших українських герменевтів, спроможної робити як аналітичні мікрозрізи на рівні синтагм, так і евристичні узагальнення). Вона чомусь вирішила відбутися цього разу зливою блискотливих каламбурів і риторичних запитань, що нав’язливо не потребують/не пропонують відповідей, оздобивши їх макабрично розлогими цитатами, апеляціями до Жижека, Лакана, Антоніоні, інтернетних форумів і словників, щоб усі ми знали, з якого сміття ростуть післямови, котрі намагаються уникнути іманентно-літературознавчого розгляду текстів.

Значно зваженішою була анотація Дмитра Пастернака в «Критиці» (2005, № 10), з якої випливало, що «AM™» бракує того ж самого, що й надривно-захопленим екзерсисам Павлишина та Матвієнко: «…з читацького погляду новому Іздриковому витворові бракує цілісности, виразности історії. Це радше колаж із різностильових новел і екзерсисів». Проте далі автор, немовби завагавшись у точності власного діягнозу, додає: «Книжка завершується народженням дитини, що є саме романним закінченням, отож «AM™» — усе-таки роман, і не треба лукавити: компіляція, текст…». То де ж, чорт забирай, істина Іздрикового жанру: в колажі чи в романі, в компіляції чи терористичному акті, в шаховій партії чи в кінематографії та кінології?! Схоже, що цього наразі не знає жоден із текстів про Іздрика. Не маючи більше довіри до наших літературознавців і полемістів, я провів невеличке бліц-опитування серед своїх друзів-читачів, переважно митців і музикантів. Усі, як один, заявили, що Іздрик — дуже класний чувак, із ним прикольно бухати й бавитись, а от читати його їм не до снаги, бо «воно якесь шизонуте», тому жоден із них і не читав ні «AM™», ні, тим більше, «Воццека», ані інших страхітливо послідовних текстів. Така відповідь, природно, мене теж не задовольнила і, покружлявши ще трохи довкола чудово, ніде правди діти, виданої та оформленої «AM™», я вклався до ліжка й проковтнув книжку за вечір. На цьому, власне, можна було б і зупинитися, бо важко вигадати кращу рекламу, але доточимо до неї декілька спостережень.