Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Якби Поваляєва не була такою спонтанно-процесуальною та водночас скованою анонімною третьою силою, вона неодмінно прислухалася би до внутрішніх законів обраного жанру, до голосу першоджерел. А вони (хоч як дивно бачити їх у тексті, на третину складеному з обсценної лексики) нуртують із давньої японської прози, з усіх цих «Нотаток з келії» і «Нотаток з нудьги» (цитата з яких є першим епіграфом до «Оріґамі-блюзу», натякаючи, відсилаючи тощо). Адже одним із неписаних правил дзуйхіцу була відсутність сюжету, імпресіоністське письмо «вслід за пензликом», далеке від будь-якої телеології споглядання всього, що хаотично спадає тобі на думку. Підсвідомо очікуєш, що Поваляєва «пензлюватиме» свої дани (деякі з них не більші за SMS), революційно занулювавши багатотонну європейську традицію зв’язувати все докупи. Адже одразу помітно, що «Оріґамі-блюз» анархічний, бунтівливий, спрямований проти масової культури і споживацьких цінностей, він прагне зруйнувати стереотипи й табу, — але робить це чомусь старими, як зненавиджений світ культури, засобами: оповіддю від третьої особи, спробою звести хаотичний потік свідомості до структурованої фабули, ба навіть щасливої розв’язки! Відтак, наш горизонт сподівань, на якому щойно починала вимальовуватися нехай і романтично піднесена, та все ж правдоподібна постать жінки-контестатора, пасіонарії, чогось такого крутого, драйвового й альтернативного — цей наш злощасний горизонт отримує від Поваляєвої ядерний удар неадекватності, зосередженої у фінальних сторінках: звечора розбивши п’яну морду коханця кованим бутсом, Мрія (нічого собі Мрія!) вранці виносить сміття, їй на голову падає тіло перелітного самогубця, після чого вона все-таки знаходить Того, Чиє Кохання Немов Течія, і йде геть, «аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. <���…> Я — ваша Мрія. І мене вже нема». Тю, яка маячня; зате послідовна і заокруглена в цілість.

Невдала спроба побудувати сюжет і хоч якось звести кінці з кінцями (в присутності тексту Поваляєвої ця ідіома одразу набуває двозначного звучання) тим більше прикметна/прикра, що позад неї (або, як сказав би перехожий марксист, понад нею) проступає зовсім інший, далекий від побутового мордобою і невдалих мастурбацій, образ. Або ж ідея. Може, навіть ідеологія. Словом, щось таке справді цілісне й завершене, оргазм якийсь, що його Мрії не вдається досягнути напівсвідомими зусиллями. Найпростіше назвати цю хвигуру ненавистю до репрезентації. Вона з’являється в серії знущальних прикладів символізації, а символ, як книжка пише, і є основним репрезентантом:

ЛІТАЧОК. <���…> Символізує Мріїну Мрію, Мріїн Пофігізм, Мріїні Обломи та Мріїну Надію. <���…> Мріїні однолітки — махрові мажори з мажорних <���…> печерських й подільських шкіл, в яких вчилися дітки держапаратників, ментів, Коротич-син і Щербицький-онук, — всі ці гнилі елітні недоїбки на всю котушку горлали пісню Шевчука-ДДТ про хлопчиків-мажорів! <���…> Срали вони на моральний бунт, на викривну й нищівну ідеологію окуляристого берендія-гіпаблуда! Вони співали про себе! Вони панімали модний напівзапрещьонний рок! Вони дрочили й кінчали вулканічною пубертатною спермою на спини парочки зацькованих усім світом привидів: Привида Американської Мрії та Привида Комунізму! А шо хотєл сказать автор своім проізвєдєнієм?..

Кожна репрезентація, хоче цим сказати Поваляєва, є облудною. Діти державних і партійних функціонерів, які виспівують протестних пісень рокового андеґраунду — нонсенс, їх не може бути, але вони є. Нонсенс, абсурд — є! Якщо істина протесту стає лицемірством і фальшю, а, ступенюючись, набуває властивостей абсурду, тоді все дозволено. «Все» у виконанні Поваляєвої — це нестримний секс, алкоголь і наркотики, надзвичайна експресивність лексики, що передовсім апелює до наших обсценних фреймів, свідоме, більш або менш затяжне самознищення, подане як неодноразове розтинання/загоювання вен. Ці незрадливі, як для героїв Ремарка або Гемінґвея, речі супроводжують персонажів «Оріґамі-блюзу» на лабіринтно заплутаних шляхах їхньої холодної громадянської війни, що затягується на все життя, перетворюючись на запеклий екзистенційний опір якій завгодно владі та будь-яким спробам поглинання єдністю: «…Невпинно тече збочена краса тяжіння до саморуйнації та суїциду. До відчайдушно-вибухового дестракшну з єдиною метою: виокремити себе з людської протоплазми, army of zombies». Поразку з побудовою фабули можна розглядати як підсвідоме ілюстрування Мріїної поразки у її спробах вбудувати себе в соціум, вдало зареєструвавшись у котрійсь із традиційних ролей. Поваляєва одне по одному виводить на подіум ці евентуальні іміджі або персони: мати, любляча дружина, поетка, аванґардова художниця тощо, одночасно закладаючи в тексті виразні передчуття того, що її Мрія мусить згоріти, як свічка на вітрі, але у фіналі бозна-чому наділяючи безпросвітну безвихідь усього цього блюзу солодкавим happy end’ом, незграбно зцілюючи поетику замість того, щоб наповнити її смислом руйнування.