Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Навіщо ж тоді я заварюю ритуальний вечірній чай — зелений, із жасмином, зібраний у далекій китайській провінції Чжецзян? І розгортаю зошита з вічно недописаним романом — про любов, до речі? І, зробивши кілька ковтків ароматної рідини, продовжую писати? Кому це письмо? Хто його відчитає у постлюбовну добу, коли стільки ненависті на вулицях, коли любовні записки під партою вимерли як жанр або ж рідкісний вид павучків? Знаєш, Костику, я переконаний, що й «Божественна комедія» є різновидом любовних записок. І ту любов, якій не знайшлося місця на занапащеній землі, живою забрали до неба. Всю мою любов. А коли Беатріче забирають до неба, нам не залишається нічого іншого, як продовжувати писати їй. Не тому, що ми потребуємо коїтусу. А тому, що ми теж не мертві.

«…Притуляю долоні до твоїх палаючих щік; торкаюсь губами холодних, мов осінні ранети, вуст; ти пахнеш яблуками, ти безшумно пахнеш краденими плодами з дерева пізнання добра і зла. Може, тебе теж звати «життя»? Коли падають перші сніги, коли, закусивши нижню губу, коли «ще», коли «ще трохи» — і тінь від того крислатого дерева вищезгаданого пізнання падає до нашої просторої спальні як випадкова і вбивчо точна гексаграма з «Книги Перемін», і ми є як боги, аякже, тільки потому втома, накопичення зморщок і річних кілець (ти ж не можеш уявити собі зморшкуватої богині, правда?), потому… Але перш ніж потому. У блакитному місячному сяйві. Твої перса. Твої заплющені в насолоді очі. Що ти бачиш у цей час, час кохання? Як ти відчуваєш мене в собі? Я — в тобі, але ці заплющені очі, цей тихий стогін і божественне страждання непередаваної втіхи роблять тебе недосяжною, наче рай. Коли Адам давав імена речам, він не міг назвати ц ь о г о, бо сам натоді ще не звідав любові. Це твоє раювання, воно потойбіч мене й імен, воно взагалі потойбіч людського. Люди сплять. Падає сніг. Я люблю тебе».

Коли читаєш «Оріґамі-блюз» Світлани Поваляєвої, гостро відчуваєш малопридатність усіх підвладних тобі інтерпретаційних стратегій. І не тому, що твої не раз випробувані герменевтичні знаряддя зненацька перестали функціонувати як слід, а тому, що Поваляєва погано надається на роль об’єкта влади. Адже кожна хай там яка толерантна спроба зрозуміти закінчується для герменевта спробою пояснити, отже, спробою оволодіти автором і зробити його та його твір «своїми». Однак перші ж несміливі інтенції в напрямку герменевтичного шлюбу з Поваляєвою розбиваються вщент на першій-таки сторінці її тексту, спіткнувшись об нікомуненалежне гасло, може, пересторогу для велелюбного читача, власне, об один із епіграфів:

Кама Сутра радить ніколи не одружуватися з такими, як вона — лінивими, брутальними, неохайними, ревнивими, розбещеними, хтивими. Вона найгірша з жінок принаймні з однієї причини: ЇЙ В СОБІ ДОБРЕ!

Поваляєвій добре у своєму брутальному, неохайному, хтивому тексті — і що ти їй/текстові за це зробиш, коли чужа самодостатня насолода не потребує коментарів, виправдань чи засуджень, вона, власне, засадничо не потребує свідків або причетних. Якою тут може бути роль читача, хоч семантичного, хоч семіотичного? Єдиний вихід із такого не зовсім зручного становища (тобто з відсутності власного становища, бо ж Поваляєва не передбачила місця для читача, усім насолодившись сама) — це вхід. Слід увійти в Поваляєву, наперед відмовившись від намагань заволодіти нею або принаймні відкраяти для себе ласий шматочок смислу. Поваляєва — це процес словесного блюзу, йому можна віддаватися, його можна смакувати, не розуміючи при цьому.

«Оріґамі-блюз» — це конґломерат випадкових компонентів, еклектичне видовище однієї пост-інтеліґентської (тобто люмпенізованої) свідомості. Жінка з абсолютно невдалим ім’ям Мрія, на якому затинатимешся аж до кінця читання як на настирливій друкарській помилці (бо внутрішній текстовий редактор щоразу послужливо пропонуватиме «Марію»), яку Поваляєва описує у вкрай невідповідний спосіб — від третьої особи, хоча цей рудиментарний прийом (і аж ніяк не пастиш) виглядає в такому тексті невиліковним анахронізмом. Чому вона боїться сказати «я», коли весь «Оріґамі-блюз» протікає як суто приватна секреція? навіщо описувати власні сни (нудні, затяжні, депресивні) або наркотичні глюки (такі самі, як сни) від третьої особи? хто цей усевідущий автор, який не дає нам стати Поваляєвою (або нехай там «Мрією») вповні?