Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Отже, коли тебе не стало, я теж перестав писати. Спочатку я цього й не помітив, настільки був прибитий горем. Потім, коли трохи розвиднілося, років через три, я не міг повірити в те, що більше не можу писати. На відміну від тебе, в мене нічого не боліло, часто з’являлися якісь гарні, цікаві ідеї, я багато читав — і це надихало. Однак, варто було сісти до письмового столу, як я — спершу недовірливо, потім майже жахаючись — переконувався, що не можу видушити з себе жодного слова. Я був, як ти. Це був твій посмертний дар.

Є така фреска в Кампосанто: гурт молодих людей верхи на конях повертається з полювання. Аж тут перед їхніми очима з’являється розрита могила з трьома мерцями у відкритих трунах. Вони вже розкладаються, від них тхне. Вершники — хто з огидою, хто замислено — дивляться на моторош тліну, дехто затуляє носа, щоб не чути смороду. Позаду могили стоїть старий чернець, тримаючи сувій, на якому написано послання мертвих живим: «Ми були, як ви; ви будете, як ми».

Свіжі вересневі ранки, сірий том «Holzwege» на столі, лісові стежки, притрушені золотою хвоєю, таємничі води Орлового озера, рядки улюблених поетів, які самі спливають у пам’яті, розписи на стінах і слова складених у юності пісень — весь цей роками назбируваний скарб плавно й невідворотно опускається на дно фатального океану. Суха соломинка самописки, за яку безпорадно чіпляються пальці.

Безперечно, є різноманітні форми письменницьких блокувань, і можна знайти не одну статтю, та навіть книгу, де ці блокування і способи їхнього подолання детально розглядаються. Історія літератури постачає нас цілим рядом по-своєму печальних розповідей про Гамлетів письма, яких покидає дар слова. Як покинув він Колріджа і Вордсворта, Мелвіла і Фітцджеральда. Або ж вони самі його покинули — як Артюр Рембо, скажімо, чи Селінджер. В одних були метафізичні проблеми, в інших проблеми з алкоголем. Але йдеться не про покинутість — у цьому світі кожен по-своєму покинутий тими чи тими богами — а про повертання.

Про нерухомість вечірнього світла, на початку якого проступає твоя постать. Наче сосна, каліграфічний розчерк крислатого ієрогліфа, за вказівкою якого діється вистава хмар. Не відкидаючи тіні, твоя постать точить мовчання, як сосни точать живицю. Крізь неї просвічує багряно-золота заграва Заходу. Саме туди, до високого, як осінній грім, Окциденту відпливають душі померлих у своїх вутлих човнах. Я знаю, що підбігти і обняти тебе неможливо. Так Еней тричі намагався обняти свого батька у царстві померлих — і руки його тричі промахувалися, бо як можна обняти голографічне зображення? Тому я сиджу й не ворушуся, з тоскною любов’ю вдивляючись у такі ж знайомі, як власні, риси обличчя. Крізь тебе видно широкі сеймові луги, летюче гроно птахів, закрут ріки; ми не раз блукали з тобою цими місцями, розмовляючи про письмо і письменників. Пишучи, ти засинаєш. Ти опиняєшся у зовсім іншому світі, де все можливо, де нема межі між суб’єктом і об’єктом, та й самих цих уявлень про «суб’єкта» та «об’єкта» не існує. Снуєш свою оповідь, і вона тут-таки, на твоїх очах, стається — і ти є її учасником. Можна говорити з померлими, можна дихати під водою мови, можна ходити по ній. Може, найкращим письменником був Ісус Христос, який не написав жодного слова. Але він писав чудесами, зціленнями і воскрешеннями, пророцтвами, які збулися, бо збувається сказане, а не написане, бо спочатку було Слово, а вже потім — Святе і всяке інше письмо. Він снив наяву, залучаючи до свого сну всіх присутніх, рибалок і митарів, Понтія Пилата і небесного Отця. Він усіх їх виснував, як персонажів сну, і сам став одним із них, і той сон є реальністю донині. Ось яким насправді має бути письмо. Тому кожен, найменший навіть письменник намагається відтворити це творче діяння. А в тих, хто не може більше писати-снити, розпочинається безсоння. Вони палають, не згораючи, у пекельному вогні притомної свідомості, констатуючи, але не створюючи того, що є. Мертві точать мовчання, живі — слова. Тому ті, кому більше не точиться мова, нагадують живих померлих і, вбачаючи цю подібність, невимовно страждають. Слово «невимовно» у цьому контексті найточніше.

— От і напиши про це, — раптом прочитується ієрогліф постаті; і гарячі потоки прозорих сліз пливуть мені з очей, застилаючи сині літери на моніторі, повертаючи пам’ять, топлячи багатолітній лід німоти.

Я не знаю, куди подівся Костик, один з найдорожчих друзів моєї юності. Може, він виїхав до Ізраїлю, може, до Америки. Тоді багато хто виїжджав, не залишаючи жодних адрес або номерів телефонів. У кожному разі, кілька спроб розшукати Костика в Києві не дали нічого. Він жив у Дарниці, захоплювався роком і біологією, незважаючи на російськомовне виховання і середовище, писав гарні вірші українською. А ще чудово готував — одного разу він зі своєю майбутньою дружиною привіз на мій день народження власноруч спечений торт. Коли моя мама, заслужений віртуоз кулінарних мистецтв, скуштувала шматочок, вона тільки й спромоглася сказати: «О, це несамовито смачно…» І з великою шанобливістю заходилася випитувати в Костика рецепт.