Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Я не можу покинути ткати текст і піти на прогулянку. Я не можу читати душероздираючі повідомлення в Твіттері про те, що в когось болить зуб, а хтось не може виїхати зі або до Львова, а когось покинула дівчина, а комусь ніяк не вдається знайти нової прошивки до телефону. Я також не хочу витрачати й без того обмежений час життя на новини, всуціль просякнуті політикою, брудом і недоброю чорнухою — всюди загрози демократії, скрізь поголовно відрізають голови або наліво й направо торгують людськими органами, не сплачуючи при цьому, що характерно, податків до державної скарбниці. Прислухаючись до валу океанської хвилі, що наростає в навушниках, я займаюся найкращим з можливих серфінґів: утримую рівновагу на гребені слів, тримаю увагу, тобто — тримаю себе.

Особливо добре працюється восени, коли рано сутеніє, коли навіть опале листя пахне присмерковим медом і ваніллю. Тоді добре читається, добре пишеться і живеться. Виходячи на ґанок до Високої Осені, глибоко дихаючи настояним на останніх айстрах і хризантемах зимним повітрям, я тихо озиваюся до ночі: «добре є». Тепер мало замислюються над тим, що «є», дієслово теперішнього часу, означає вже-буття тут-і-тепер. Тепер взагалі мало замислюються. Буває, діти ще замислюються над просторою книгою з барвистими ілюстраціями або старі діви — над ніжним сяйвом білого ірису, що розквітнув уранці. Буває, замислюються закохані, і їм тоді нема чого сказати одне одному. А так, назагал, то ми вже мало мислимо, більше метикуємо, мало є, більше буваємо і перебуваємо, у Твіттері, на Фейсбуці, деінде, якось осторонь тривалого теперішнього часу, наче на узбіччі буття. Навіть подорожуючи, а може, насамперед подорожуючи, ми рідко прокидаємось до того, що є. Навіть занурюючись у бурхливу діяльність або жваву розмову, ми майже ніколи не випірнаємо у справжність вчинку, в істинність діяння, і всі наші слова, скільки б їх не сказали або не написали, не діють так, як діє крихітне і непоказне слово «є», слово самої дійсності.

Так є.

А тим часом на початку вечірнього світла стоїть постать. Можливо, то ти повертаєшся. Хоча звідти ще ніхто не повернувся, принаймні, в наші часи. Багато людей уже повмирало, доки ці часи надійшли, але нікого мені не бракує так гостро, як оце тебе. Був колись період у нашому житті, коли ми страшенно захоплювалися піснею Led Zeppelin «All My Love». З нашим володінням англійською ми не розуміли, про що в ній ідеться, просто та мелодія найбільше відповідала тодішньому світосприйманню. Вона потрапляла в такт із життєвим часом, вона добре резонувала з перспективами наших вулиць, із уявними та реальними мандрами в далекі гори, епохи і країни; «вся моя любов, — розуміли ми, — тобі тепер». І цього було достатньо. Значно пізніше, коли на світі вже з’явився Інтернет, я знайшов текст цієї пісні і історію її написання. Виявилося, що «All Му Love» присвячена пам’яті сина Роберта Планта, соліста Led Zeppelin. Я не знаю, що відчував Плант, співаючи ту пісню. В мене ніколи не було сина. Але в мене був ти. Батько — це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти. Це щось таке єдине в житті, як твоє власне народження або смерть.

Тому я так довго нічого не міг написати про це. Я взагалі не міг писати після твоєї смерті. Після тих записів у щоденнику, зроблених в останні дні твого життя. Коли у твоїй кімнаті вже стояли капці, приготовані, щоб одягнути їх по всьому. Цілковито нові, як грядуща смерть. А ти в цей час лежав у лікарняній палаті — і нічого про них не знав. Ти, звичайно, розумієш, чому я спалив того щоденника пізніше. Книги пишуться не для того, щоб, читаючи їх, нестерпно хотілося і собі померти. Книги пишуться, щоб жити.

Книга — це те, заради чого хочеться прокидатися щоранку, єдине, останнє джерело мотивації до життя. Коли вже не лишилося жодних інших бажань, коли всі загальнодоступні, не раз випробувані втіхи здаються надто вже амбівалентними або просто дешевими і більше не спокушають. Тільки книга, яка пишеться, дає сили бути справжньо, бути собою. Не пригадую, хто сказав: доки ти пишеш книгу, з тобою не станеться нічого лихого. Думаю, однією з головних причин твоєї затяжної хвороби, що врешті закінчилася смертю, було якраз те, що ти більше не міг писати. Це вміння твоє відмирало поволі, ти ще хапався за самописку, клав перед собою чистий аркуш паперу — але, навіть просидівши за письмовим столом (ось за цим, за яким тепер і я пишу, він усе ще є і все пам’ятає) годину або й дві, вставав знесиленим, а аркуш залишався порожнім. Або ж, що значно страшніше, на ньому тулилися незґрабні старечі каракулі, анітрохи не схожі на той дивовижно гарний почерк, що був у тебе протягом усього попереднього життя, почерк, яким ти писав свої повісті і листи мені до війська; один погляд на ті красиві, стрункі літери підносив дух, не давав опускатися до чорнухи та підлості, яких, на жаль, навіть у війську було подостатком. Ще не читаючи листа, я просто милувався твоїм летючим письмом, стрімким, як потік, схожим на тебе, схожим на течію повноводого Сейму, яка підхоплює, несе, граючись, бореться з тобою, як ото ангел боровся з Яковом.