Яна Батій - Андрей Шептицький

Романа. 8 січня 1884 року граф забрав майже безнадійного сина в рідний маєток. Родинний лікар марно не обнадіював рідних хворого. Роман майже постійно був непритомним, у нього почалося зараження крові й запалення суглобів. Якось уранці мати побачила, як його пальці почали судомно-нервово бгати простирадло. На жаль, вона вже знала, що це означає… Лікар тільки скрикнув: «Як? Уже?!» Не маючи змоги нічого вдіяти, батьки залишилися біля сина й почали молитися. І раптом Роман почав дихати спокійніше й міцно заснув…

Серйозна небезпека життю минула тільки наприкінці лютого. Одужування тривало дуже важко й довго. Але Романові пощастило. Він залишився живим і почав відновлюватися. Щоправда, про військову службу вже навіть не йшлося: хвороба дала ускладнення на суглоби. Лікуватися потрібно було ще якнайменше кілька років. Хлопець намагався не звертати особливої уваги на дискомфорт. Він навіть не здогадувався, що згодом наслідки хвороби призведуть його до паралічу й прикують до інвалідного візка… А поки він був певний: Бог урятував його, щоб він міг здійснити мрію всього свого життя. Родичі й знайомі відвідували його, вітали з одужанням. А Роман переконував матір, що він більше так не може й не бачить іншого виходу, як утекти з дому…

9 червня родина Шептицьких відвідала в Брухналі щорічну службу повного відпущення гріхів. Софія подумки просила Бога дати її чоловікові сили порозумітися з родиною, щоб, нарешті, завершилися важкі випробування для неї та

Романа. Раптом при благословенні Чесними Дарами, коли всі стали навколішки, важка дубова лава відчутно здригнулася… Уважається, що таке може трапитися, коли якусь молитву було почуто і вдоволено. На очах Софії Шептицької виступили сльози, вона обережно торкнулася пальцями руки чоловіка. Неочікувано граф Ян узяв її долоню й міцно стиснув. З того часу жінка була впевнена: то саме її молитву почув Господь, і душа графа таки відкриється для розуміння власної дитини. Напевно, так і було, бо через чотири роки цього самого дня батько сам привіз до Добромильського монастиря свого впертого сина і, плачучи перед дарохранительницею, щиро передав його Господу…

Літо Роман провів у Криниці, поправляючи здоров’я. Звідти він надіслав батькові листа, у якому написав, що бути василіанином – це його справжнє покликання, намагався довести це. І просив дати дозвіл прийняти новіціят – на один чи два роки, як батько дозволить, щоб остаточно в цьому переконався не тільки він, а й уся родина. Хлопець знов обіцяв нічого не робити без батьківської згоди. Батько на лист не відповів, але коли Роман повернувся до маєтку, пішов з ним до найближчого лісу. Повернулися вони тільки за дві години – заспокоєні, навіть радісні. Ян Шептицький вирішив не забороняти синові йти за своїм покликанням. Але вимагав, щоб той спочатку закінчив Краківський університет і став юристом. А ще весь цей час – чотири роки – не уникав світських розваг. Якщо після закінчення університету Роман не передумає, він буде вільний, і батько дасть йому свою згоду на новіціят… Хлопець погодився і навіть ускладнив собі завдання – водночас із заняттями з юриспруденції вступив до теологічного факультету Вроцлавського університету. Важко сказати, як молодий шляхтич при такому слабкому здоров’ї встигав блискуче навчатися в обох вишах, але закінчив він їх з відзнакою. В університеті Роман навчався разом із братом Олександром. Він чітко дотримував угоди з батьком, але задоволення від цього не мав. Граф усе ще сподівався, що син змінить свій намір. Роман же рахував дні до того часу, коли він справді матиме свободу йти власним шляхом. А незабаром батько насправді повірив у покликання свого сина, скорившись Божій волі. Він зрозумів для себе просту істину: його хлопчик насамперед належить Богові, і Творець лише позичив його батькам. Але вимога графа, щоб син отримав освіту, була слушною. Завдяки цьому Роман здобув спеціальні знання, завів численні світські зв’язки, які згодом знадобилися і йому самому, і його монастирю. До речі, після того як батько зміг підтримати рішення сина стати ченцем-василіанином, він дозволив Романові віддати себе під духовне керівництво отця Яцковського.

Тим часом важкі стосунки батька та сина, що так довго тривали, найстрашніше відбилися на недужій графині. Її розбив нервовий параліч, і в жінки на десять місяців віднялися ноги. У супроводі сина Лева, рідного брата та служниці її відправили на південь. Старші сини навідували матір кілька разів.