Яна Батій - Андрей Шептицький

Але повернемося до Романа Марії Олександра. Ще до народження дитини його батьки були переконані, що це буде хлопчик. Тільки до його майбутнього Софія та Ян ставилися по-різному. Батько згодом писав про незвичайне передчуття. Він завжди повторював, що матиме кількох синів і один з них буде священиком, єпископом. І що саме він буде «батьком» реформи української церкви. Натомість мати малого була іншої думки… Вона досить жорстко заявила: «Я б заборонила синові бути священиком, не знаючи, чи він готовий бути монахом…» Софія хотіла бути впевненою, що хлопець не захоче «одержати в майбутньому високий сан».

Важко повірити, але ці зовсім різні бажання батьків хлопчика здійснилися… Коли Роман став дорослим, він обрав шлях ченця, став єпископом і реформатором українського духовенства.

До 1875 року вихованням та навчанням сина займалася його мати, Софія. Коли він навчився писати й читати, мати часто знаходила всюди в будинку цікаві клаптики паперу. На них були записані уривки молитов і власні, дитячі пояснення малим церковних таїнств. Незабаром Софія помітила, що й інші її діти без усякого втручання дорослих обзавелися вервичками, за якими щодня самі згадували таїнства Великої вервиці… Сам Роман намагався змалку обмежувати себе в солодкому – і випробовуючи себе, і караючи себе за якісь, тільки ним знані, гріхи. З восьми років він повністю відмовився від десертів. У віці дев’яти років розповів матері, що готується до того, щоб стати священиком. Тоді мати жартома зауважила, що Романові доведеться в такому разі відмовитися від їзди верхи, бо священикові це не личить. Роман дуже любив верхову їзду. Замислившись, він якийсь час мовчав, а потім спокійно сказав, що це його не зупинить. Насправді у його характері вже тоді можна було відчути справжній сталевий стрижень. Єдине, що заважало йому самому, – це дуже запальна вдача, войовничість, відвага, що межувала з відчайдушністю і нехтуванням небезпекою, певна агресивність. Недарма його власний дядько-військовий по материнській лінії рекомендував батькам племінника планувати для нього військову кар’єру. Але хлопець уперто й методично, з неймовірною для його віку послідовністю позбавлявся рис, що заважали йому на обраному шляху. Він виховував у собі любов до менших і бідних, вдячність за найменші вияви уваги до себе та до своєї думки.

У десятилітньому віці Роман вступив до гімназії ім. Франца Йосифа у Львові (яку закінчив з відзнакою). Ще за рік хлопець пішов до першого у своєму житті причастя. Воно відбулося 17 травня у Львові, у монастирській церкві отців Бернардинів. Звісно ж, ця церемонія відбулася, як уже довгий час у всіх Шептицьких, за латинським обрядом. Власне, для першого причастя хлопець був іще замалим, але мав до цього таке бажання, що переконав власну матір. Софія Шептицька порадилася з власним духівником і вирішила провести церемонію приватно.

Класичні студії в Кракові Роман проходив разом зі своїми братами Юрієм та Олександром. Жили хлопці під наглядом француза-вихователя в одного з викладачів колегії святої Анни. Що далі, то він ставав принциповішим, переконаним у власній правоті, байдужим до думок інших, якщо вони не збігалися з його власними думками, нестриманим у судженнях і гніві, надмірно гарячковитим. Але це не заважало йому блискуче навчатися, бути першим у класі, виявляти іноді зрілість, непритаманну дитині його віку. У 14 років він, на прохання матері, зміг у листі переконати старого невіруючого чоловіка звернутися до Бога й провести залишки свого життя так, як належить ревному католикові.

18 лютого 1880 року Шептицьких спіткало страшне горе. Сімнадцятирічний Юрій, на якого батько покладав чи не найбільші надії, раптово помер… Ця втрата важко вплинула на Романа. Надзвичайно розумний, талановитий, Юрій охоче ділився знаннями з молодшим братом, був розсудливим і терплячим. А ще – справжнім другом… У ті важкі дні Роман писав матері, що він безмірно страждає, але повністю покірний Божій волі. Бо Юрій уже «осягнув небо» і став для нього другим ангелом-охоронцем… Так неочікувано Роман став найстаршим сином у родині. А мати дуже боялася, щоб Бог не забрав у неї й цю дитину. І журилася дедалі більше, відчуваючи, що їй доведеться пережити ще одну болісну жертву. Сподіваючись запобігти цьому, вона почала активно планувати світське життя для свого найстаршого сина… Але оточуючі бачили: хлопець уже обрав собі іншу долю, хоч він ні з ким, крім матері, на цю тему не спілкувався.