Екатерина Медведева - Скляна, олив'яна, дерев'яна

Ванда плела рукавички й думала. От стоїть на пагорбку хата. В садку достигли вишні. Садком тече струмок, у ньому водиться форель. Можна рвати вишні, ловити рибу, переходити струмок слизьким білим камінням, гратися в хованки чи майструвати гарненьких довгокосих ляльок із кульбаби, що росте на пагорбку і в садку. Можна — якби у Ванди була сестра. Сестра — це Вандина мрія. Вероніку можна не брати до уваги, бо вона на десять років старша, жодних спільних уподобань. Ще є братик Віктор, на три роки старший. Та в нього на думці самі полотна, ґрунтування, пензлики з білячого хутра і чудовий краєвид, що відкривається з Вандиного вікна о п'ятій ранку: світанок понад річкою. Відтоді, як Ванда почала зачиняти двері своєї кімнати на ніч, Віктор набурмосився, заявив, що вона позбавила світ геніального пейзажу і що йому, Вікторові, нема про що розмовляти з людиною, яка у слові «олія» не бачить іншого значення, окрім як кулінарного.

Зараз Віктор сидить десь на березі річки: він обіцяв бабусі картину «Очерет під вербами» чи щось на кшталт цього повісити над каміном у спальні. А Ванда плете прабабці нитяні тонкі рукавички — три пари, до кольору трьох улюблених бабусиних суконь: білі, рожеві й блакитні. Прабабця не любить похмурих відтінків.

«Сьогодні вівторок, — подумала Ванда. — Прабабчин день народження завтра, в середу».

Та всидіти вдома несила, і Ванда — рукавички вже виплетено — вирішила піти до прабабці, дізнатись, якого замовили торта і чи всі гості зможуть прийти.

Прабабця живе недалеко: спустися з пагорбка, дорогою назбиравши букет ромашок, пройди Вечірньою вулицею повз аптеку і Школу гарних манер, за банком поверни на Пролісковий бульвар, і от — двоповерховий старовинний будинок. Над дверима позолоченими літерами вивіска: «Антикварна крамничка». За прилавком у кімнатці стоїть Котик, син директора банку. Причина, з якої Котика привернули до себе не мішки з грошима, а запилюжені полиці, напхані скриньками, канделябрами, срібними годинниками і підзорними трубами, проста: Котик — поет. Він дивиться на гобелени, камеї, табакерки, люльки, інкрустовані прядки і уявляє собі середньовічний замок, гобелени на стінах, а в кріслі біля каміна — звичайно, чудова принцеса. Вона пряде золоте прядиво і з тугою дивиться на вогонь. А хто ж курить люльку? Звичайно, лихий король. Він тримає принцесу під замком, тільки чого, Котик не знає, не встиг іще вигадати: заважають відвідувачі. Одному забаглося портсигар із потаємною застібкою, другому — бронзову вазу, третій шукає сережки для нареченої, і Котик кличе прабабцю: дорогоцінності продає господиня.

Ванда тихенько прослизнула досередини. Котик помахав їй рукою, прабабця усміхнулась і підморгнула.

— Ось ці сережки — золоті метелики, всипані діамантами, — сподобаються вашій нареченій, — сказала прабабця.

— Вона не… не любить комах, — промурмотів відвідувач.

— Тоді візьміть ось ці рубіни в круглій оздобі, просто й елегантно.

— Вони завеликі. — Покупець витер хусточкою спітніле чоло.

— Може, перли? — Прабабця розчинила черговий футляр. — Дуже рідкісні рожеві перли, до них іще кольє.

— Не треба кольє! — злякався покупець. — Я просив самі сережки, звичайнісінькі.

— А якого кольору очі у вашої нареченої? — спитала Ванда. — Підберіть до кольору очей.

— Очі? — розгубився покупець. — Теж мені.. до чого… навіть і не…

Ванда пішла до сусідньої кімнати, напханої старовинними речами. Котик сидів у оксамитовому витертому кріслі й крутив у руках яшмову кицьку.

— Як продається? — спитала Ванда.

— Так собі, — сказав Котик. — За тиждень продали три речі: набір мельхіорових кавових ложечок, біле віяло…

— Те гарнюнє біле віяло, розмальоване драконами? — засмутилась Ванда. — А я хотіла з ним позувати для родинного портрета. Японська парасолька з ланцюжком бодай залишилася?

— Залишилася, — мовив Котик.

— А що ще продали?

— Сірничницю, — відповів Котик. — Ти просто так прийшла чи батьки прислали?