Екатерина Медведева - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Ти принесла рукавички? — запитав тато. — У нас у родині ніхто не вміє плести, окрім Ванди, — пояснив Альбертові.

— Я… я теж не вмію, — сказав той.

Віктор гигикнув, та затулив рота рукою і зробив на обличчі пісний вираз.

— Ми з татом подаруємо прабабці кошеня, — сказала мама.

— А я подарую фарбу для волосся, — сказала Вероніка. — Сучасні жінки кажуть «ні» сивому волоссю.

— То, виходить, у тебе теж було сиве волосся?! — вигукнув Віктор. — От чому ти його пофарбувала!

— Ти фарбуєш волосся? — спитався Альберт розчаровано. — Я думав, що воно таке чорне й блискуче від природи.

— Вас, наречених, не зрозумієш, — сказала Ванда. — Карлові, навпаки, подобалося, що у Вероніки фарбоване волосся, він сам просив її фарбуватися тільки в рудий…

— В рудий? — прошепотів Альберт. — Карл? Але ж ти казала мені, що виховувалася в монастирі й до мене не знала чоловіків…

— У монастирі? — перезирнулися мама й тато.

Тато непевно закашляв, а мама хутенько запропонувала:

— Альберте, ще кави?

— Мама варить найсмачнішу каву в місті, — сказав Віктор. — Усі Веронічині наречені були в захваті.

— Ні, дякую, — мовив Альберт і підвівся. — На жаль, мушу вас залишити: згадав про невідкладну справу.

Коли за ним зачинили двері, Вероніка запитала:

— І що, він справді пожалів грошей на антикварні сережки? Але ж такий багатій.

— Тому ти з ним і зустрічалась? — запитався Віктор.

— Ні, просто в моїй колекції наречених не було хлопця на ім'я Альберт.

Західне сонце золотило виноградне листя й калюжі, які лишилися після дощу. Крізь віконні ґрати виднілося золотаво-рожеве небо. Далеко в садку гавкали собаки. Рипів тяжкий віз садівника.

Янтарина відклала золоту пряжу і встала, бо до кімнати увійшов король.

— Прядеш? — запитав він, потираючи руки.

— Мені набридло, — відповіла Янтарина. — Я хочу танцювати й розмовляти з іншими людьми.

— Розмовляти?.. — здивувався король і погладив її по голові. — Твоє волосся відростає так швидко. Альма взяла двох селянок у помічниці: вони не встигають ткати, а по парчу все надсилають. Усі хочуть носити сукні тільки з нашої парчі.

— Мені це набридло, — повторила принцеса.

— Так, так, ти хочеш розмовляти, — кивнув король. — То порозмовляймо, ти ж можеш поговорити зі своїм батьком, золотце? До королеви тебе також пускають безперешкодно. Альма і Чес завжди раді поговорити. Та й усі слуги. Що ж тобі ще треба?

— Мені потрібна подруга, — зітхнула Янтарина. — Мені потрібна музика. Я хочу сміятися й танцювати. Чес каже, що раніше до замку приїздили гості: інші королі й королеви з дітьми й почтом, що були бали, перегони, феєрверки, театр і човни… Що раніше були відчинені всі поверхи й кімнати…

— Звідки б то йому знати? — здивувався король. — Ви майже однолітки, то ж чого б це він пам'ятав, а ти ні? Він просто вигадує, золотце.

— Але невже до нас ніхто не може приїхати?

— Я ж розповідав тобі. Чи ти не віриш рідному батькові?

— Можна мені погуляти до вечері? — спитала Янтарина.

— Гаразд, гуляй, — сказав король і пішов.

Янтарина вдягла плаща, зав'язала коси хусткою, щоб їхнє сяйво не виказувало, де вона гуляє. Хоча — де б вона не гуляла, де б не ховалася — її все одно вистежать, знайдуть, візьмуть за руку і приведуть у цю кімнату з заґратованим вікном.

Вона вийшла з замку. Дорогою в коридорах їй трапилося двоє слуг: покоївка несла паку простирадл, а кухарчук тягнув на кухню повні відра води. Обоє вони, побачивши принцесу, відсахнулися й пришвидшили крок. Янтарина знала: вони її бояться. Усі слуги в замку, крім Альми і Чеса, її бояться, перешіптуються про неї. А ще — за нею стежать.

Садівник підрізував кущі вовчих ягід. Проходячи повз нього, Янтарина відчувала на собі його погляд. Принцеса знала, як цей чоловік з'явився в замку. Він приїхав з суботніми возами і в руках тримав лише маленьку чорну торбинку з насінням. Це насіння боялося світла. Наступного дня садівник саджав його: з мішечка зразу в ямку і засипав землею, щоб не потрапив жоден сонячний промінчик. За день з'явилися паростки, а за тиждень по всьому садку й лісу до самісінької Глухої стіни росли високі могутні дерева з чорною корою і гарним золотим листям. Дерева вміли розмовляти. А ще вони вбивали. Вбивали всіх, хто потрапляв за Глуху стіну й хотів дістатися, до замку. Все це Янтарині розповів Чес, хоча вона йому не дуже й вірила.