Екатерина Медведева - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Чес каже, що то не через моє золоте волосся. Каже, в мені є якась таємниця, яку знають лише мої батьки.

Королева мовчала.

— Мені кепсько, — сказала Янтарина. — У мене немає подруг, немає свободи, мене ніхто не любить… Король не любить мене. Я відчуваю, що просто йому потрібна. І я… хочу піти з замку, та мене не випускають.

— І не випустять, не сподівайся, — сказала королева гірко. — Я залишуся тут до смерті, а ти — навічно.

— Як це? — не зрозуміла Янтарина.

Королева похитала головою.

— Цю таємницю не зможе відкрити тобі жодна людина. Ти маєш сама дізнатись її: підслухати або прочитати. Знайди чарівний літопис королівства. З нього ти дізнаєшся більше, ніж хотіла б. — Королева замовкла.

— Дякую, — сказала Янтарина.

Королева витягла щось із широкого рукава й простягла Янтарині.

— Хутчіше сховай, — наказала вона. — Пов'яжи її на голову, коли тебе виведуть під місяць, і твої коси не вберуть місячного світла.

— І перестануть рости? — зраділа Янтарина. Королева ледь помітно кивнула і пішла від віконця. Янтарина саме встигла сховати материн подарунок у рукав, як увійшла Альма повідомити, що принцесі час іти.

За вікном ішов дощ. Мама й тато сиділи біля каміна і складали мозаїку. Віктор лускав горіхи. Вероніка фарбувала нігті яскраво-червоним лаком. Ванда сиділа на підвіконні й дивилася, як гнуться верхівки тополь і як стікають дощові патьоки по шибках. Уся родина зібралась біля вогню у вітальні. Дощовий недільний день. Нудно не було, проте й весело також.

«От якби в мене була сестра, — подумала Ванда, — ми б зараз сіли разом малювати або нанизувати намистини. Або могли б зробити одна одній гарні зачіски, поназаплітати кісок.

Або самі, без мами, спекли б справжнісінький кекс з родзинками. Чи розглядали б колекцію поштівок, надісланих родичами й друзями протягом останніх ста років. Чимало цікавих справ для двох, а самій робити нічого не хочеться».

Ванда й далі сиділа за шторою і зітхала.

Грюкнули вхідні двері. Загомоніли голоси, заляскали мокрі парасолі, і до вітальні зайшли бабуся з дідусем та прабабуся з Котиком. Бабуся й дідусь мали власну кондитерську, тому в гості завжди приходили з двома величезними кошиками солодощів: тістечок, цукерок, шоколаду, печива.

Прабабця теж з'являлася не з порожніми руками. Вона любила дарувати всім корисні дрібнички зі своєї антикварної крамниці. І от тепер вона вручила татові записник у старовинній світло-шкіряній оправі, мамі — розписну круглу бонбоньєрку, Вікторові — набір літографій, Вероніці — срібну каблучку.

Ванда не отримала нічого. Вона промовчала, хоча дуже здивувалась: адже завжди прабабця для неї припасала особливі, загадкові речі.

Мама принесла чай і каву, і всі зібралися довкола столу, дістали з бабусиних кошиків тістечка, горіхові рулетики, вафельні трубочки з кремом.

— Мало не забула, — сказала прабабця. — Вандо, для тебе дещо є. Котик допоміг мені донести: вона тяжка…

Хлопець зашурхотів пакунком і витяг велику, в темно-червоній оправі зі срібними кутиками книжку.

— Яка давня! — захоплено вигукнула мама.

Книжка мала цупкі жовті сторінки, стрічечку-закладинку, а замикалася замочком із посрібленого металу. Замикалась, як скринька, на ключ.

— Це мені? — сказала Ванда. — А що в ній написано? Казку?

— Там і малюнки є, — мовив тато. — Яка витончена ручна робота. Зараз такої не придбати.

Увечері Ванда забралася на ліжко. Горіла лампа під оранжевим абажуром, на ковдрі лежали яблуко й шоколадка. Ванда відкусила яблуко й розгорнула книжку на першій сторінці.

Круглий білий місяць яскраво світив на садочок, замок і найвищу башту, і на принцесу Янтарину, яка стояла біля заґратованих дверей на відкритому майданчику, просто неба й місяця. Кожної повні Янтарина сиділа під місячним світлом на маленькій лавиці. Але сьогодні, щойно король замкнув двері й пішов, Янтарина витягла з рукава те, що дала їй мама. Це була м'яка напівпрозора золотава хустка, сплетена з волосся королеви. Янтарина покрила нею голову, і принцесі видалося, ніби хтось тоненькими пальцями гладить і перебирає її волосся.

Аж ураз тихий голос покликав її. За дверима-ґратами стояв Чес.

— Що трапилося з твоїм волоссям? — запитав він.