Яна Батій - Андрей Шептицький

Сказати, що батьки були шокованими – не сказати нічого… Так, Ян дуже поважав історію власного роду і його славних представників – служників Церкви. Але він і сам був «латинянином»! І примиритися з таким ходом подій йому було важко. А Софія Шептицька в розпачі написала: «Їхнього обряду я зовсім не знала, я бачила в них тільки представників приниженої, вороже налаштованої до нас нації, яка настирно виступала проти Римо-католицької церкви й польської нації… З ранньої юності я завжди чула, як про руське духовенство говорили зі зневагою, якої воно часто заслуговувало через своє повне неуцтво, свої звичаї і захланність… Я бачила тільки декількох його представників, які вийшли з найнижчих верств суспільства… Промови в Галицькому сеймі, політичні дискусії, пересипані брудними й огидними анекдотами про руських священиків, висловами і жартами, сповненими презирства, які я чула; усе це піднімало голову навколо мене, сичало, як гадина, прагнучи лише відняти в мене сина, щоб кинути його у прірву нечистот… Загроза для унії, навернення Сходу, оновлення Східної Церкви – все це, щиро кажучи, не мало для мене жодного значення. Що воно важило для мене? Я бачила перед своїми очима єдину річ: безмежно великий хрест, який нависав наді мною своїми раменами, і на тому хресті – мій Роман, який не дотримував обряд, у якому я його виховала, залишаючи все те, що нас єднало, нехтуючи Римською Церквою, яка після Бога була для мене найдорожчою у світі…».

Софія Шептицька сприйняла заяву сина так, наче він узагалі обрав іншу релігійну конфесію, хоча, власне, йшлося тільки про обряд… Але він був іншим, ніж той, у якому виховувалися батьки Романа. Переплакавши, Софія вирішила звернутися по допомогу до знайомого священика. Адже вона втратила вже двох синів, і рішення третього сприйняла як його передчасну смерть. Священик, вислухавши довгу розпачливу розповідь матері, трохи помовчав і спокійно відповів: «Знаючи Романа так, як знаю його я, абсолютно цьому не дивуюся. Можна було сподіватися, що він не обере звичайного шляху, а прагнутиме більш величного, аніж звичайне священство. Нема нічого дивного…» Це не дуже заспокоїло Софію. Усю ніч вона повторювала про себе: «Роман іншого обряду, ніж мій!» А зранку категорично сказала синові, що до закінчення університету з батьком навіть намагатися говорити на цю тему не варто. Надто сильним буде для нього цей удар, і свого дозволу на новіціят він гарантовано не дасть. До речі, погляди графині остаточно змінилися тільки через 11 років! Роман потай плакав, бо розумів: іншим шляхом він уже не піде, але цей його крок буде «розривом з усім минулим…» Хлопець мав рацію, говорячи так. Його родина була дуже відомою, і тому газети одразу ж зацікавилися молодим шляхтичем, який мав намір таким дивним чином змінити своє життя. Роман добре знав, що йому доведеться перебороти чимало упереджень з боку українців, які вбачали в тому, що священиком їхнього чину стане виходець зі шляхетної польської родини, чергову спробу полонізації. Навіть обійнявши митрополичий престол, Шептицький ще довго мав справу з цим упередженням. Минуло досить багато часу, поки результати його діяльності змінили таке ставлення на подив, а подекуди й на щире захоплення.

Мати Романа на цьому не зупинилася. Вона вирішила поспілкуватися ще й з отцем Яцковським. Йому жінка відверто виказала побоювання, що її улюбленець Роман – такий вихований, делікатний, освічений – стане неотесаним селюком. З цього моменту родинна злагода буде остаточно зруйнована. Яцковський, уважно вислухавши все, почав пояснювати: перейти від латинського обряду до східного чи до обряду власних предків зовсім не означає бажання залишити Римську Церкву. Міркувати так може хіба що дуже наївна людина. «Ви поєднаєтеся в Бозі, а не в обряді, і Роман ніколи не стане селянином, хіба що мучеником, а чого б ми могли бажати кращого і йому, і вам?» Ці слова Яцковського примусили графиню надовго замислитися…

Після розмови зі священиками графиня Шептицька не причащалася – відмовлялася тим, що не має сили. Відсторонившись від усіх, за кілька днів жінка усе ж таки прийняла важке для себе рішення. Вона попросила священика принести Романа в жертву Христу так, як це робили, коли хлопець під час хвороби був майже при смерті. З того моменту важкий тягар з душі матері зник. Але вона була впевнена, що з чоловіком на неї чекає багато важких розмов і що її Ян так легко не відпустить від себе свою надію. Отже, Роману доведеться зазнати чимало неприємних сутичок з власним батьком… Важкі думки довели Софію до гарячки, загостривши її хворобу. Але жінку хвилював не власний стан, а те, як повідомити чоловікові, що Бог, забравши в них уже двох старших синів, тепер забирає і третього.