Яна Батій - Андрей Шептицький

Софія Шептицька, мабуть, серцем відчувала, що її дитина має особливе призначення. Вона майже щоденно молилася про те, щоб Роман знайшов своє духовне визнання… Мати якось підсвідомо розуміла – хлопець не піде звичним для її родини шляхом. І, мабуть, її молитви було-таки почуто… У 1881 році у великому товаристві друг родини Шептицьких, згадавши історію їхнього роду, жартома запитав у Романа та Олександра: «Хто з вас двох стане наступним єпископом?» Старший з братів спокійно відповів, що священиком, причому уніатським, буде він. Але одружуватися перед висвяченням, як це було заведено у руського духовенства, він не має наміру, адже вважає, що священик повинен залишатися самотнім і дати чернецькі обітниці. Тоді ж Роман уперше висловиви свій намір стати василіанином.

Оточення сприйняло це швидше як не досить вдалий жарт. На той час у Галичині існувало всього кілька монастирів цього чину – занедбані, напівзруйновані. Мешкала там майже в повному занепаді невелика купка ченців. Можливість реформування чину василіан ніхто не розглядав. І це при тому, що наприкінці першої чверті XVII століття саме василіани дуже прислужилися руській католицькій церкві. Ніхто тоді не знав, що офіційний дозвіл на реформу буде отримано завдяки отцю Клименту Сарницькому і ксьондзу Генріку Яцковському 12 травня 1882 року. Тепер справа була за тими, хто почне проводити цю реформу в життя. Отець Яцковський був знайомий з Романом Шептицьким, але й гадки не мав, що в недалекому майбутньому саме цей молодий шляхтич візьме справу реформування української церкви до своїх рук…

Тут варто зробити невеличкий відступ і розповісти дещо саме про василіан. До укладання Берестейської унії 1596 року руські та інші східні монастирі не мали розбіжностей. Вони були незалежними один від одного, лише іноді утворюючи конфедерації в окремих місцинах. Підпорядковувалися вони лише місцевому єпископові. Слід сказати, що сам святий Василій насправді не засновував якогось особливого чину. Він усього лише давав законодавчі поради тодішнім ченцям та наполягав на більшій аскетичності їхнього життя. Після унії ситуація змінилася. На середньовічному Заході вирішили, що святий Василій насправді заснував особливий чин, схожий на орден бенедиктинців. А ще поширилась думка про те, що всі східні православні ченці належали лише до цього чину. Мабуть, сам святий дуже здивувався б, почувши таку звістку…

Першими реформаторами «руських василіан» були святий Йосафат Кунцевич та Йосиф Велямин Рутський. Останній вважав, що релігійне життя варто будувати лише за прикладом єзуїтів чи кармелітів. Власне, саме за єзуїтською моделлю чин василіан і було перероблено. Його поділили на три провінції, кожну з яких очолювали генеральний настоятель та ігумени (місцеві настоятелі). Одна провінція знаходилася на території Білорусії, друга – на тій частині Польщі, яка належала Російській імперії, третя – в Литві. Усього на той час у всіх провінціях діяло 132 монастирі, де мешкали приблизно 1300 ченців. Але в 1832 році цар Микола I почав нищити монастирі й розганяти їхніх насельників. Тож на території Російської імперії осередки василіанства почали зникати; останній монастир цього чину закрився 1875 року.

Ще за п’ять років монастирі Галичини створили власну провінцію з особливим статутом. Там було відкрито 14 монастирів, у яких мешкали всього 50 ченців. Вони ледь встигали підтримувати свої майже порожні оселі та хоч якось обробляти наділи монастирської землі. До речі, щоб отримати чин єпископа Руської Церкви, слід було належати саме до василіан. Таке правило ухвалив у 1720 році Святий синод.

Наступна реформа була ідеєю Генріка Яцковського та професора Львівського університету, ієромонаха Климента Сарницького. Власне, глобальних змін тоді не передбачалося. Реформу мала провести Галицька провінція єзуїтів. Наприклад, голову провінції обирали після консультації з ченцями. Було реформовано Добромильський монастир (Перемишльська єпархія). До чину почали приймати не тільки русинів, але й латинян, якщо вони висловлювали бажання перейти у східний обряд і дати урочисті обітниці. Але служби правили саме русинські священики, вони ж викладали й основи обряду. Пости й утримання провадилися за настановами святого Йосафата. Той, хто обирав чернече життя, повинен був пройти новіціят (він тривав від 18 місяців до трьох років). Після цього братія та настоятель вирішували, чи підходить новачок для служіння Богу. Тих, хто залишав монастир, звільняли від духовних обітниць, які вони встигли дати. Але після складення простих обітниць монастир залишали тільки через дуже вагомі причини чи з дозволу Святого престолу. Після простих обітниць насельники монастиря починали навчання. Вони опановували філологію, філософію та богослов’я. Той, хто витримав три роки такого життя, мав право остаточно присвятити себе Богу й скласти вічні обітниці, відмовитися від яких було вже неможливо. Власне, на цьому реформа й зупинилася.