Яна Батій - Андрей Шептицький

Отець Яцковський у 1882 році запропонував ченцям Добромильського монастиря приєднатися до реформування. Але для старих ченців це б означало здолати весь шлях заново – починаючи з новіціяту. Тож охочі підтримати нововведення були тільки серед «новобранців» монастиря. Незважаючи на це, через шість років нових василіан було вже стільки, що вони змогли повністю заселити монастир святого Онуфрія у Львові. Ще за кілька років василіани відновили монастирі в Кристинополі, Золочеві, Жовкві, Крехові, Бучачі, Улашкові, Дрогобичі, Краснопущі, Підгір’ях. У 1904 році василіани зайняли 14 монастирів, тоді ж почав працювати й перший протоігумен Платонід Філя. Титул архімандрита відновили 1931 року. Саме тоді Конгрегація стала міжнародною, оскільки були об’єднані галицька, закарпатська, американська провінції та віце-провінція в Трансильванії (Румунія). Тож і в Римі почала працювати Генеральна курія.

Слід зауважити, що реформування відбувалося не зовсім вдало і чимало ченців були ним незадоволені, незважаючи на зовнішні успіхи справи. Так, єзуїти дійсно готували бездоганних ченців. Але дати їм східної ментальності не могли навіть за великого бажання – бо й самі її не мали. Так, прихильники реформи не мали наміру нікого «ополячувати», більшість із них були саме поляками, які виросли за суворими настановами римо-католицької церкви. Вони ніяк не могли засвоїти самі й передати молоді особливе, «східне», мислення – більш м’яке, водночас менш підвладне законам, гнучке. У 1885 році русини-москвофіли почали відкрито критикувати василіан і подали петицію Папі Римському. У ній ішлося про те, що обіцянки, дані при Берестейській унії, були грубим чином порушені, василіани їх не дотримували. Особливо обурило москвофілів те, що реформували чин єзуїти і що до нього приймали кандидатів латинського обряду. У петиції попереджалося, що «латиняни» колись обов’язково цим скористаються – спотворять обряд, обіймуть усі високі посади в єпископаті, ліквідують капітули, а всі парафії віддадуть василіанам в обхід світських священиків, які завжди ними опікувалися.

Керування Добромильським монастирем теж спричинило чимало нарікань. Мовляв, єзуїти порушили правила святого Василія. Крім того, унію з Римом автори листа назвали догматичною, а не дисциплінарною. Прибічникам реформи легко вдалося спростувати нападки супротивника, ще й відповісти йому тією самою монетою. Австрійський уряд більш прихильно поставився до аргументів василіан, особливо після того, як відомий священик Іван Наумович (один з тих, хто підписав петицію) став відступником і помер у схизмі. Утім, церковна влада рівня кардиналів узагалі не взяла до уваги цю суперечку, вирішивши не витрачати на неї час.

У 1883 році Роман успішно склав іспити, ставши бакалавром. Але й там не обійшлося без непорозумінь. Роман просив, щоб насамперед його запитали з релігії, бо це – найголовніший з предметів. Директор гімназії надіслав запит до міністерства освіти у Відень. Звідти відповіли, що релігію потрібно мати в душі, а не в голові, й відмовили Шептицькому в його проханні. Після отримання диплому бакалавра молодий шляхтич поїхав з матір’ю на родинне свято у Коростенко. Дорогою хлопець перебував у поганому настрої. Він поскаржився, що не бачить для себе ніякого майбутнього. «Хіба що займатимуся сільським господарством; я хотів би стати лише уніатським священиком, але тато ніколи не дозволить…» Цікаво, що після цих тужливих слів розпочалася страшенна гроза. Вона налетіла миттєво серед ясного теплого дня. І Роман, і його мати сприйняли це однаково: в житті хлопця розпочинається змагання за покликання, і воно не буде легким… Наступного дня Шептицькі проїздили повз Добромилю, де нещодавно відкрився реформований новіціят. Роман жадібно та уважно вдивлявся в монастирську вежу. Так, наче це було найголовнішим у його житті… Під час поїздки хлопець відвідав з батьком резиденцію греко-католицького митрополита. А ще за тиждень з дозволу батьків усамітнився в Старому Селі, в резиденції єзуїтів, і довго говорив з отцем Яцковським. Власне, батько молодого шляхтича нічого не знав про ті розмови з прибічником «чужого» чину. Інакше б свого дозволу на це не дав. За кілька днів, перебуваючи на самоті, Роман почув внутрішній голос. Той сказав, що він повинен стати василіанином… Обміркувавши все, Роман сказав матері: «…Я вирішив – стаю василіанином. Я напишу татові та вступлю до новіціяту».

Батько ніяк не міг зрозуміти, як це його старший син, його надія, ревний католик-«латиніст» раптом вирішив повернутися до віри своїх предків, та ще й облишити світське життя. Ян Шептицький бачив сина своїм найпершим помічником, який поступово почне керувати господарством у маєтку, а тут…