Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

І хоча я знаю понад сорок людей, які прогулюються тією самою стежкою в лісі, жоден із них ніколи не бачив Морріса. І це змушує замислитися.

Усе починалося як найліпший день мого життя і, звісно, моєї кар’єри. Мене та мій відділ назвали найкращим підрозділом компанії, тому я зібрала всіх на святковий ланч. Я працювала з дивовижними людьми, і ми пишалися тим, чого досягли за попередній рік завдяки тяжкій праці й командному духу.

Чудовий ланч, добірна їжа й дух товариства за столом змушували мене усміхатися. Я пишалася командою, учасники якої сміялися, галасували й любили одне одного, і тішилася тим, що я – їхня лідерка. Погода була свіжа і прохолодна, але сонячна, тому я подумала, що «краще за це нічого не може бути». День був ідеальний.

Після ланчу ми повернулися до роботи. Я перевірила електронну пошту, і на екрані з’явилося термінове повідомлення про обов’язкову телеконференцію, яка буде пізніше, після обіду. Щоб заощадити кошти, ми часто проводили такі телеконференції, а не дорогі наради керівництва, тож я нічого не запідозрила й далі працювала, відповідаючи на телефонні дзвінки, які пропустила під час ланчу.

Настала друга година – час телеконференції. Я увімкнула гучномовець на своєму телефоні, щоб мати змогу слухати і працювати одночасно – багатозадачність, як завжди. Я почула, що голос заступника директора, завжди такий привітний, якийсь безрадісний. Він заїкався й запинався, що було на нього не схоже, і, зрештою, видав нам погані новини.

– Ваш відділ переводять в Огайо, якщо погодитеся їхати туди, – сказав він тремтячим голосом. – Якщо не зможете, вам виплатять компенсацію і впродовж шістдесяти днів звільнять.

Я закляла. Як таке може статися? Більшість із нас роками працювала в цій компанії, у якій казали, що наші посади одні з найнадійніших. Жоден із нас не міг переїхати з різних причин, а інших вакансій у компанії в нашому регіоні не було, тож стало очевидно, що я та моя команда невдовзі станемо безробітними.

Переді мною постало жахливе завдання – повідомити новини підлеглим. Як їхня лідерка, я мала бути сильною й мужньою оптимісткою, але в душí була до смерті налякана. Промовляючи підбадьорливі слова, я відчувала, що мій світ повільно доходить кінця.

Чоловік і родина заспокоювали мене, але було страшно. Насправді страшно. Із фінансового погляду я знала, що все буде гаразд: чоловік мав добру роботу, та й компенсація і деякі мої заощадження протримають нас якийсь час, але я все життя працювала повний робочий день і не знала, за що візьмуся, втративши роботу. Вона ідентифікувала мене – ким я була й ким себе визначала. Я була лідерка й відчувала, що я чудова лідерка. Ким я буду, коли це заберуть від мене?

Перші кілька днів після того, як моя робота скінчилася, я не хотіла вилазити з ліжка. Перед чоловіком і дітьми я мала хвацький вигляд, але на самоті вешталася будинком, не знаючи насправді, що робити. Після безперервних двадцяти п’яти років роботи я була загублена. Я надсилала свої резюме, але через економічну ситуацію вакансій у моїй сфері було вкрай мало. Здавалося, що я довго сидітиму без роботи, тож не знала, як розпорядитися своїм новим вільним часом.

Одного дня, посидівши й пожалівши себе, я увімкнула телевізор і побачила програму про групу місіонерів, яка допомагає дітям і людям, що потерпають через голод, у всьому світі. Я відчула провину, бо знала, що, хоч і втратила роботу, у нас щовечора вдосталь хорошої здорової їжі на столі. Слова учасниці місіонерської групи, здавалося, були спрямовані особисто до мене: вона говорила глядачам, що «найкращий шлях бути щасливим і забути про власні проблеми – це допомагати іншим».

Присоромлена, я зрозуміла, що втопала в жалю до себе, тоді як маю бути вдячна за коханого чоловіка, чудових дітей, родину та друзів, яким я потрібна. Я можу й далі зосереджуватися на тому, що втратила, і бути нещасною або можу радіти тому, що маю, і робити щасливими інших.

Я вирішила підвестися, вдягнутися і приготувати чудову вечерю для родини. Мені завжди подобалося готувати, навчаючись у мами й бабусь – чудових кухарок із Півдня, які розповідали мені свої секрети. Також я подумала, що можу зготувати трохи їжі для наших сусідів-пенсіонерів, зробивши їхній день яскравішим.

Я почала змішувати інгредієнти, мугикаючи собі під ніс під час готування. Я знову почувалася, як давнішня «я». Саме тоді одна з моїх доньок зайшла на кухню й запитала, чи може вона допомогти мені з вечерею. Ми перемішували, просіювали, підливали й пекли – і приготували вечерю разом. Ми сміялися, розмовляли й ділилися історіями. Я розповіла доньці, як мама й бабусі дозволяли мені допомагати їм готувати, коли я була маленька, і що досі користуюся багатьма з їхніх рецептів. Я забула про свій смуток, і, коли ми накрили стіл для решти родини, то пишалися смачнючою вечерею, яку приготували, і грілися в отриманих компліментах.