Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

Не пам’ятаю, як давно я вперше почула ці слова. «Змініть свої думки – і ви зміните світ». Це досить проста фраза, але – вау! – скільки в ній сили. Ці слова стали для мене своєрідним життєвим девізом. Змініть свої думки – і ви зміните світ. У скрутні часи, коли я геть розчарована через те, що не досягла своєї мети, я подумки повторюю їх і роблю свідоме, майже фізичне зусилля, щоб змінити напрямок, переоцінити ситуацію й повести свій маленький корабель новим, позитивнішим курсом.

Нещодавно я виступала перед групою жінок, які працюють у фінансовій сфері. Одна з них запитала, чому я завдячую своєю тривалою телевізійною кар’єрою. На мить я задумалася. Мені пощастило працювати на телебаченні. Я починала з каналу CBS в Атланті, навчаючись ще в університеті, і вже в дев’ятнадцять років у прямому ефірі взяла інтерв’ю в тодішнього президента Джиммі Картера. (Не знаю, що було захопливіше: інтерв’ю із президентом чи коли кореспондент Білого дому Сем Доналдсон потім розпитував мене, що казав Картер! Якби тоді мене застрелили – на моєму надгробку написали б: «Вона померла щаслива».)

Навіть коли в кар’єрі траплялися неочікувані складні повороти, мені якось удавалося набратися духу, підвестися й почати знову. Однак у чому секрет моєї тривалої й досі успішної кар’єри? Замислившись над цим запитанням, я зрозуміла, що мені стали у пригоді, мабуть, три якості – чудова новина полягає в тому, що будь-хто може їх розвинути. Я надзвичайно працьовита, невтомно допитливата (іноді) маю кумедну здатність шукати в усьому позитив. Усі ми здатні завзято працювати, затримуватися на кілька годин на роботі й намагатися докласти більше зусиль, щоб розв’язати проблему. На відміну від давнього прислів’я, як багато знатимеш – не постарієш. Дізнаватися нове, вивчати теми, про які ми геть нічого не знаємо, – от у чому смак життя. Однак шукати в усьому позитив? Як це зробити, коли ти втратив роботу, дізнався про страшний діагноз або особисте життя розтрощилося на друзки?

Для мене шукати світлий бік життя – це спосіб упоратись із проблемами. Коли я була маленька, моя мама боролась із хронічною хворобою. Пам’ятаю, як після шкільних занять інші діти, помічаючи автівки своїх мам, які приїжджали, щоб забрати їх, скаржилися, що час гри швидко скінчився, бо «мама вже приїхала». Я нетямилася від радощів, коли серед автівок помічала наш сімейний фургон. Це означало, що в мами «хороший день». Пізніше, коли вона померла (тоді мені було двадцять років), я змогла втішитися, знаючи, що мамі більше не болить.

Коли я почала свою телевізійну кар’єру, ще не закінчивши Університету Джорджії, мені довелося мати справу з багатьма скептиками. Як відповісти жінці, яка каже тобі: «Ти не маєш права тут бути й відбирати роботу у кваліфікованого працівника»? Я ніколи не забуду тієї миті біля торгових автоматів на П’ятому каналі. Я пробурмотіла щось на зразок: «Ну, бос дав мені цей шанс, і я сподіваюся довести, що він мав рацію». Також я вирішила користатися цією можливістю якомога довше. Хтозна, може, бос упевнився б, що та репортерка не помилилася!

Пізніше, коли кар’єра пішла шкереберть, я зрозуміла, що хоча й не можу контролювати те, що відбувається в моєму житті, однак можу контролювати те, як це впливає на мене. Давньогрецький філософ Епіктет дуже вишукано це описав: «Не проси, щоб усе відбувалося так, як хочеш ти. Радше нехай усе йде своїм звичаєм, але ти досягнеш спокою». Мушу визнати, що дійшла цього висновку лише після того, як якийсь час була в депресії й жаліла себе.

Це нелегко зробити. Скільки разів вам відмовляли після співбесід? Хіба ви не відчували удару під дих через утрачену можливість, хіба не розчаровувались у власних силах, коли зелене світло давали людині, навіть недостатньо кваліфікованій для цієї роботи? Можливо, проблеми зі здоров’ям втрутилися в життя вашої родини? Це так нечесно! Знаю, бо відчувала це. Це справді нечесно. Однак от у чому річ. Я народила трьох дітей, і ніхто в пологовій кімнаті ніколи не казав, подивившись на немовля: «Дитинко, відтепер усе буде по-чесному». Просто в житті все інакше.

Здається, на деяких людях це не позначається. Наче ті, хто може пройти через галявину з отруйним плющем і не відчути жодного, навіть найменшого дискомфорту, вони зазнають ударів долі, але залишаються неушкоджені. Я не така. Якщо мені відмовлять і не впустять у клуб, якась частина мене одразу починає рюмсати в кутку, роздумуючи, чому я недостатньо добра для цього. Утім, більша частина мене все-таки розуміє, що вечірка, на якій жалієш себе, – це сумно. Що більше я опиратимуся спокусі вдаватися в печаль, жаль або стрес, то успішніша буду у професійному й особистому житті.