Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

У крамниці було на що подивитися. Кожна поличка та стіна були заставлені й завішані різними виробами ремісників. Походжаючи по крамниці, я помітила дерев’яну табличку, що безцеремонно висіла на стіні. Я обернулася, щоб уважніше її роздивитися, і, пам’ятаю, кивнула головою, погоджуючись із повідомленням, надрукованим на ній. Рухаючись далі, я милувалася іншими виробами, але усвідомила, що мене тягне до тієї таблички.

Стоячи перед нею, я почувалася дитиною, яка, бавлячись у пісочниці, відшукала якийсь неочікуваний скарб – блискучий четвертак або загублену іграшку. Тут, серед решти виробів, я знайшла дуже простий, але глибокий скарб, захований у повідомленні. Повідомленні, яке було мені потрібне.

«Життя не в тому, щоб чекати, коли мине гроза. Воно в тому, щоб танцювати під дощем».

Притягнувши до себе чоловіка і спрямувавши його увагу на табличку, я побачила, що й він оцінив просту істину, якою вона поділилася з нами. Як часто в нашому повсякденному житті ми встановлюємо умови для власного щастя? Коли розрахуємося за будинок, тоді можемо бути щасливі. Коли все налагодиться з дітьми, тоді зможемо більше бути разом. Так мало радощів тут і зараз через непевні «колись» і «тоді».

Дивлячись на написане, я пригадала спекотний і задушливий день минулого літа, коли несвідомо прожила повідомлення на табличці. Темні хмари скупчилися вздовж підніжжя Скелястих гір 12 12 Велике гірське пасмо на заході Північної Америки. , набравшись вологи. Пополудні почався невеликий дощ, що потім обернувся на зливу, наповнивши жолоби стрімкою водою і скінчившись так само швидко, як і почався.

Ще трохи дощило, коли я вийшла, щоб забрати пошту. Вода й досі стрімко стікала до канав. Не знаю, що на мене найшло, але раптом я відчула, що мушу втнути щось трохи божевільне, як на свої п’ятдесят із гаком.

Скинувши взуття й панчохи, я пішла по воді босоніж. Вода була неймовірно тепла від тротуару, розпеченого літнім сонцем.

Упевнена, мої сусіди подумали, що я втратила останні крихти здорового глузду, але мені було байдуже. У ту мить я почувалася живою. Я не турбувалася про рахунки, майбутнє або будь-які інші щоденні справи. Я отримала подарунок – чисту та просту мить радощів!

Табличка тепер висить у моїй вітальні як подарунок від чоловіка на Різдво. Щодня я проходжу повз неї кілька разів і часто зупиняюся, щоб запитати себе: «Отже, чи танцюю я під дощем?»

Думаю, що так. Я знаю, що намагаюся це робити. Я, безумовно, більше роблю паузи і, усвідомлюючи, дякую за величезні щедроти навколо мене – радощі, яких я часто не помічала в гонитві за майбутнім щастям. Я більше тішуся таким дарункам: томý, що мій син з особливими потребами навчився керувати автівкою самостійно, або любові вірних друзів, або красі весни. Так, крок за кроком, я вчуся танцювати під дощем!

Ніколи не думала, що, закінчивши коледж, повернуся жити до батьків. Насправді впродовж останнього року навчання я говорила собі, що в жодному разі не переїду з неймовірного культурного мегаполіса Лос-Анджелеса до своєї дитячої кімнати в маленькому й сонному приморському містечку, у якому я виросла.

Тож я спробувала здобути стипендію, щоб поїхати навчатися закордон. Я годинами працювала над своїми заявками – переглядала есе, збирала рекомендаційні листи, шукала програми, тренувалася проходити співбесіди – і дійшла до останнього етапу у двох престижних програмах, але, зрештою, мене не взяли до жодної з них.

Я не хотіла вдаватися в розпач, тому подавала документи на вступ до університетів у всій країні. За чотири місяці моя поштова скринька була повна листів із відмовами.

Настав квітень. У мене був лише місяць до того, як випуск із коледжу виплюне мене в Реальний Світ. Я залазила в інтернет, шукаючи роботу в затоці Сан-Франциско 13 13 Велика міська агломерація в Північній Каліфорнії, сформована навколо затоки Сан-Франциско. , де мій хлопець, із яким у нас були стосунки на віддалі, мав учитися ще один рік. Я вирішила, що можу знайти там роботу й жити поруч із ним, насолоджуючись творчими стимулами нового міста.

Потім, через кілька тижнів після випускного, я розійшлася з тим хлопцем. Мої однокурсники роз’їхалися в усі куточки земної кулі. Я спакувала речі в батьківський мінівен і повернулася додому, відчуваючи себе цілковитою невдахою.