Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

Сумніви гризли мене, доки я чекала на відповіді. У мене абсолютно не було досвіду в бізнесі, навіть у такій невеликій справі, як ця. Я не мала викладацького досвіду. Мені була потрібна допомога, тож я згадала бабусині слова: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Що ж, я спробую.

Щодня я нетерпляче чекала на листи й на третій день отримала першу відповідь. Я забігла в будинок, щоб показати конверт чоловікові. «Чому ти його не відкрила?» – запитав він. Я обережно відкрила конверт і побачила чек та дві реєстраційні картки. Я не могла в це повірити! Мені потрібно було десять людей, щоб компенсувати принаймні свої витрати. Упродовж двох наступних тижнів я отримала поштою більше чеків і карток. На перший день курсів у мене було сімнадцять учнів.

Я орендувала комп’ютери, але не могла дозволити собі перевезти їх та під’єднати.

– Не хвилюйся, кохана, – сказав чоловік, обіймаючи мене. – У тебе є я. Я допоможу тобі. Ми впораємося.

У день, коли я мала почати заняття, ми з чоловіком встали раніше й забрали комп’ютери. Щоб привезти їх усі, довелося їздити двічі. Наступну годину ми вивантажували комп’ютери, під’єднували їх до мережі й установлювали програмне забезпечення. Потім чоловік пішов, а я стояла сама й чекала, коли приїде мій перший учень.

За наступні п’ятнадцять хвилин я двічі сходила у ванну кімнату, тричі перевірила зачіску й макіяж та отримала невеличкий напад паніки. Що, на Бога, я роблю? Ці люди захочуть повернути свої гроші!

Зайшли перші учні. Я всміхнулася, відрекомендувалася й позначила їх у своєму списку. Один за одним мої учні заходили й сідали на свої місця. Я щосили намагалася вдавати, ніби дуже зайнята підготовкою, і кілька разів поверталася до класу, нервово усміхаючись. Коли всі зібралися, передала потрібні матеріали й почала заняття. За кілька хвилин, розслабившись, я вже стала направляти учнів, відповідаючи на їхні запитання. Час швидко минув.

Коли чоловік приїхав, щоб допомогти мені з комп’ютерами, я схвильовано вибігла до нього.

– Їм сподобалося! Вони питали, чи будуть у мене ще заняття, щоб їхні колеги також могли відвідати курси.

– Чудово! – відповів він, трохи приголомшений. Не впевнена, що мій чоловік подумав, що я досягну успіху, але він досі підтримував мене.

Упродовж наступних місяців я провела ще кілька занять. Я знайшла дешевший спосіб надсилати пошту, встановила робочий телефонний номер та отримала ліцензію. Я заробляла достатньо грошей, щоб компенсувати свої витрати і трохи відкласти. Я не прагнула розбагатіти, а просто підтримувала нас на плаву – і це було чудове відчуття!

Ніколи не забуду того дня, коли привезли наш новий холодильник. Він був набагато більший від старого. Я заплатила за нього зі своїх грошей, зароблених на курсах. Я так пишалася собою, ніби заплатила за нову автівку. Ну добре, це була б дуже велика угода. Однак я отримала неймовірне задоволення, бо спробувала й досягла успіху!

Зрештою, ми з чоловіком знайшли роботу на увесь день. Новий керівник розповів, що в моєму резюме йому впали в очі дві речі – викладацький досвід і той факт, що я започаткувала власну справу, який свідчив, що я можу вести проекти та працювати самостійно. Відтоді я в цій компанії вже шістнадцять років.

Щоразу, коли мені дають, на перший погляд, дуже складний проект або мені доводиться працювати з чимось новим, я досі чую мамин голос: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Дякую, матусю!

Гуляючи в лісі біля нашого будинку на Кейп-Коді 17 17 Півострів на північному сході США. , я зустріла чоловіка, який навчив мене трьох слів, що змінили моє життя.

Його звали Морріс, і на вигляд йому було десь за сімдесят або вісімдесят років. Він сказав мені:

– Я щодня гуляю тут – і під сонцем, і під дощем.

Помітивши, що на шиї в мене бандаж і що однією рукою я взялася за дерево, тримаючи в іншій палицю, Морріс запитав:

– То вам тяжко тут ходити?

– Іноді.

Він, розуміючи мене, кивнув і зауважив:

– Однак ви все одно ходите.

Здавалося, того дня в лісі ми налагодили особливий зв’язок і говорили щиро.

– Відверто кажучи, – відповіла я, – мені важче ходити не тут, а дістатися сюди. І це не через бандаж або палицю. Це через мої думки.

– Ви застрягли у країні «буду – не буду». От у чому проблема.

– Так! – я засміялася, бо він дуже влучно описав мій стан. – Однієї секунди обговорення для мене досить, щоб знайти ідеальне виправдання, відмовитися від цього й натомість натиснути кнопку на телевізійному пульті.