Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

– Ваша машина готова, мем, – сказав жінці сервіс-менеджер.

– О, дякую, – відповіла вона.

Жінка підвелася, і я усміхнулася до неї. Вона взяла свій гаманець та ключі від машини, що лежали на сусідньому стільці, і побажала мені успіху. Однак потім, коли вже йшла геть, завагалася й повернулася до мене.

– Знаєте, я маю вам щось сказати, – промовила вона, і я побачила, як її обличчя набуло серйозного виразу. Жінка опустила очі додолу, потім подивилася просто на мене, і її яскраві блакитні очі потьмяніли. – Кілька років тому померла моя донька. Так тяжко тепер робити навіть прості речі, – вона важко ковтнула, глибоко вдихнула та промовила далі. – Однак інколи я зустрічаю когось, хто нагадує мені доньку, і сьогодні ви мені нагадали так багато про неї. – Жінка усміхнулася крізь сльози на очах і сказала: – Я вірю, що іноді Господь посилає мені людей, щоб нагадати про доньку й показати, що вона досі зі мною і що я можу впоратися з цим. Мені дуже сподобалося розмовляти з вами сьогодні. – Щира усмішка з’явилася на її обличчі. – Прошу вас, коли приїдете додому, обійміть своїх батьків. Їм дуже пощастило, що ви в них є.

До мого горла підступив величезний клубок. Я не знала, що відповісти. Я відчула, що сльози застилають мені очі, і все, що змогла, це непевно пробурмотіти: «О Господи, дякую вам». Я була приголомшена, збентежена і здебільшого сумна. Мене так зворушили її слова, її одкровення про доньку і щиросердні почуття, що їх ця жінка вклала у свою розповідь. Я з тих людей, які зазвичай приховують свої емоції, але того дня я підвелася, обійняла її і сказала: «Мені теж сподобалося з вами розмовляти», – і це я казала щиро.

Кілька годин по тому я під’їхала до батьківського будинку. Надвір вийшла мама, як завжди широко та привітно усміхаючись, і міцно мене обійняла – такі обійми, що породжують любов і тепло, може дати лише мама. Я буда вдома. Я також щосили обійняла її. Відтоді я ніколи не питаю, чому погані, божевільні чи веселі речі або щось інше трапляється зі мною. І я точно ніколи не запитаю: «Чому я?» – коли наступного разу в мене зламається машина.

Моя бабця завжди казала: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш». Потім мама підхопила цю мантру й читала її мені багато разів у дитинстві. Зазвичай за допомогою цих слів вона намагалася примусити зробити щось, чого я не хотіла. Це наче розмахувати перед биком червоною ганчіркою. Хоч мене та фраза і дратувала, але вона засіла в моїй пам’яті.

Багато років по тому мого чоловіка скоротили на роботі, і ми залишилися тільки з моєю зарплатнею. Наша родина мала два доходи, два рахунки та двох дітей, про яких потрібно було піклуватися. Чоловіку виплатили щедру компенсацію, але ті гроші були не вічні. І коли здавалося, що гірше вже бути не може, це сталося – я теж утратила роботу.

Поки мій чоловік оббивав пороги, стукав у двері, телефонував і сканував документи для наступної роботи, я була вдома і щосили намагалася зрозуміти, як отримати якнайбільшу користь із кожного цента. Часто нам було складно зберігати обнадійливе, позитивне ставлення, але ми щосили намагалися.

Одного разу я дістала молоко з холодильника й помітила, що воно трохи тепле. Ми не могли дозволити собі викликати майстра, тому встановили в холодильнику найнижчу температуру, сподіваючись на краще.

Стурбована нашою ситуацією, я намагалася вигадати спосіб, як можна заробити трохи грошей. Згодилася б навіть невелика сума. Може, ми нарешті полагодили б холодильник. Однак що я могла зробити? Я також почала шукати оголошення про роботу, відгукуючись на всі вакансії, які хоч якось мене стосувалися.

Одного дня я зустрілася за ланчем із колишнім колегою, який наполягав, що з мене вийшов би чудовий викладач для комп’ютерних курсів. На своїй останній роботі я активно користувалася текстовими редакторами й на цьому, безперечно, зналася, однак хіба можна продати таку навичку? Хіба люди справді платитимуть мені за те, щоб я їх учила? Єдиний досвід учителювання, яким я могла похизуватися, був у недільній церковній школі. Я згадала мантру своєї мами: «Ніколи не зробиш, доки не спробуєш».

Я не знала, з чого почати. Уклавши нарешті план, спершу я перевірила наявність і вартість приміщень. Забронювавши кімнату, я пішла до торгово-промислової палати й отримала список місцевих підприємств. Удома я набрала їхні адреси на комп’ютері й надрукувала їх на наліпках. Потім зробила буклет, який можна було розіслати поштою, щоб презентувати свої курси. Я сиділа на підлозі в кабінеті, згортала буклети, наклеюючи на них наліпки з адресами та поштові марки. Наступного дня, сидячи у своїй машині перед поштовим відділенням, я помолилась, а потім вийшла й розіслала буклети, хоч ми насправді не могли витрачати гроші, які пішли на все це.