Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

Я перевернувся на правий бік, прагнучи знайти гору, від якої нібито «відкусили» верхівку. Припускаю, що це зробили люди, а не природа, щоб легше було надавати комунальні послуги та інші блага цивілізації, однак для моєї родини цей пошук став грою – ми завжди шукали той знак, коли наближалися до місця, де мешкав дядько Чарлі.

Було 28 квітня 2009 року – день, який не маю забути, але як довго насправді зможу його пам’ятати?

Порушуючи спокій приємної подорожі, задзвонив мій мобільний. Я подивився на телефонний номер і відповів із деякою тривогою. Я чекав на цей особливий дзвінок.

– Доброго дня, містере Беннетт, – промовив бадьорий голос. – Це Аннетт з офісу доктора Джея. Він повідомляє вас, що надійшли результати томографії. Вони вказують на хворобу Альцгеймера.

Мені захопило подих! Жодного привітного слова, щоб розтопити лід чи пом’якшити удар, – лише жахливий діагноз – той, на який очікував, але ж усе одно страшний. Я навіть попросив зробити ПЕТ-сканування (метод візуалізації – позитронно-емісійну томографію, тобто тривимірні зображення роботи організму).

– Доктор Джей хоче, щоб ви негайно почали лікування, – додала Аннетт. – Я випишу вам рецепт. Гарного дня. – І швидко поклала слухавку.

Я закрив мобільний, поклав його в сумку й нічого не сказав, лише дивився на пейзаж, який утратив трохи свого магічного блиску.

– Хто дзвонив? – запитала Сью.

– Хтось із офісу лікаря, – відповів я, намагаючись хоча б трошки усміхнутися. – Щодо рецепта для моїх проблем із пам’яттю.

Вона повернулася до мене й почала говорити.

Я поклав руку на руку доньки, зупиняючи її перед тим, як вона почне мене розпитувати.

– Стеж за дорогою, мила. Вона така звивиста – і крута. Схоже, ці хмари спускаються просто на нас.

Тоді я не був готовий розповісти про свій діагноз сім’ї чи комусь іншому, хоча насправді нічого не змінилося; він просто став офіційним – це вже була не підозра, а реальність.

Якби я був за кермом, думки легко могли б спрямувати мене на небезпечний шлях. Від черствості й апатії, з якими мені повідомили новину, по спині бігали мурашки, а я в цей час дивився на крутий спуск у долину. На мить я подумав, що краще було б просто з’їхати з дороги і, пролетівши крізь повітря й дерева, утекти від своєї невблаганної долі, ніж роками залежати від інших і жити в туманному психічному стані, який, безперечно, чекав на мене.

Проте розум узяв гору, і тієї миті я прийняв головне рішення.

Я не стану жертвою. Я прийматиму кожен новий день, яким він є, і справлятимуся з ним. Решта не в моїх руках. Однак я ніколи не вважатиму себе лише статистичним хворим або жертвою – я робитиму все, що можу, щоб уповільнити процес, але ніколи не буду жертвою.

Як другий син у родині, належної до середнього класу, я становив для батьків більшу проблему, ніж брат, старший за мене на два роки. Я народився з гемофілією, тому за кожним моїм кроком, починаючи від повзання й до навчання ходити, уважно стежили, боячись, що навіть незначне падіння може спричинити серйозну кровотечу. У ті перші роки мого життя один лікар сказав батькам, що я можу не пережити дитинства.

Я народився в середині 1970-х років, тому ходив у модних червоних штанцях кльош, які шили спеціально для малюків. Однак важливіше було те, що я користувався з усіх досягнень у лікуванні гемофілії. Якщо набивав синець чи ґулю або в мене йшла з носа кров, мені робили ін’єкцію концентрованої плазми, що допомагала контролювати кровотечу. Часто я повертався на майданчик до друзів після кількох годин маніпуляцій, пов’язаних зі здоров’ям.

Для людей із гемофілією почало наставати більш-менш нормальне життя, і я насолоджувався всіма привілеями зростання в невеличкому американському містечку: від розігрування з друзями сцен із моїх улюблених фільмів до бейсбольної фарм-ліги, де я грав разом зі своїм братом.

Згодом поїздки в лікарню вже не були стресові та травматичні. Я не обурювався, що неочікувана кровотеча позбавляє мене ігор із сусідськими дітьми, а почав отримувати насолоду, зависаючи з моїми «дорослими» друзями – лікарями й медсестрами, які піклувалися про мене. У лікарні я бачив людей, у яких насправді були проблеми зі здоров’ям. Моя мама мала особливий погляд на духовність, який вона мені прищеплювала: ніхто не знає, що насправді відбувається, коли ми помираємо, але вона відчувала, що наша душа й далі живе. Зважаючи на любов, яку отримував удома, і турботи моїх «дорослих» друзів у лікарні, я не мав причин сумніватися в її словах.