Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

Однак довелося докласти чималих зусиль, адже переді мною було завдання, якого раніше ніколи не виконувала. Перетнувши фінішну лінію свого першого «Айронмена», я відчула невимовні емоції – суміш радості, розкутості, приємного збудження й цілковитої втоми. Більше я не могла ступити ані кроку.

Після діагнозу в 1982 році я ще шість разів брала участь в «Айронмені», пробігла шістдесят сім марафонів, виграла приблизно тисячу золотих медалей, серед них вісім золотих медалей чемпіонату для літніх людей, стала володарем титулу «Одна з десяти найспортивніших жінок Північної Америки». Мій фітнес-вік – п’ятдесят два роки, хоча мені зараз сімдесят п’ять.

В обох сімейних лініях у нас були захворювання на остеопороз, тому я стежу за щільністю кісток і щоразу помічаю, що вони все міцніші. Очевидно, дієта дає мені достатньо кальцію. Також я була приємно здивована, коли зник мій артрит. Тепер на своєму регулярному тренуванні я відпрацьовую маленький щоденний тріатлон. Як вам таке? Сімдесятип’ятирічна тріатлоністка! Ніколи не думала, що моє життя зробить такий чудовий виверт, і вдячна, що вчасно дізналася про позитивний вплив дієти на здоров’я.

Ось як перетворити ракові лимони на лимонад для «Залізної людини».

Моя бабуся-ірландка, яка виховувала мене, могла знайти благословення в найскрутніших обставинах. Вона казала, що наша бідність – це дар Господній, тому що в Божому серці є особливе місце для вбогих. Щоразу, коли я жалілася на свої речі, куплені на церковному розпродажі, бабуся направляла мій погляд на одну зі своїх улюблених ірландських приказок, яку вона старанно вишила й повісила над кухонним столиком у нашій крихітній квартирі:

«Пам’ятай про чотири найбільші блага:Щира робота завжди матиме успіх,У добрих людей на столі буде густо.Справжнє кохання знайде тебе,І сам Господь із небес підморгне».

Однак невдовзі після мого двадцять третього дня народження я потрапила в ситуацію, у якій, напевне, навіть бабусі не вдалося б знайти нічого радісного. Раптовий напад автоімунного захворювання спричинив у мене системне запалення кровоносних судин і гангрену нижньої частини ніг. Ні операції, ні хіміотерапія не зупинили її поширення, що призвело до ампутації правої ноги й ушкодження нервів у лівій нозі, яку помістили в ортопедичний бандаж.

Бабуся померла за два роки до того, але навіть віра, отримана від неї у спадок, не могла витягти мене з добровільної ізоляції, у яку я себе помістила після того, як мене виписали з лікарні. Після хіміотерапії випало все моє волосся, а величезні дози стероїдів роздули тіло, збільшивши його майже втричі. Я більше не впізнавала себе й не хотіла виходити на люди. Дзеркала у квартирі я завісила пошивками, щоб не бачити себе, а новий протез припадав пилом у шафі. Думаю, мої друзі раділи, що я більше з ними не спілкуюся, – їм було дуже незручно приходити до мене в лікарню. Та й що вони могли сказати?

Кілька тижнів я втопала в жалю до себе, а потім сама собі остогидла. Коли мене виписували з лікарні, я відмовилася від амбулаторної фізіотерапії, але тепер почала займатися за самостійно розробленою програмою, щодня надягаючи протез і кілька годин шкандибаючи по квартирі. Дивовижно, але ампутована кінцівка почала менше боліти. Я зняла пошивку із дзеркала в шафі й дивилася на себе, коли ходила, уважно розглядаючи ноги й не підводячи очей на свій роздутий тулуб.

Одного дня я все-таки роздивилася своє тіло. Чи можу я обійтися без таблеток кортизону, які зі мною таке зробили? Я зателефонувала своєму лікарю, і він погодився відвадити мене від таблеток. Майже рік я що два тижні знижувала дозу на півтаблетки. Я відчула хвилю надії, коли кілограми повільно танули, адже я менше пила пігулок і більше виконувала фізичних вправ.

Я почала вірити, що зможу працювати, але вже не медсестрою, як раніше. Я згадала, що колись у лікарні соціальна працівниця розповіла мені про навчальну програму, для якої я годилася. Я зателефонувала тій працівниці, і невдовзі спеціальний фургончик забирав мене та привозив на заняття, де я вчилася офісних навичок, потрібних, щоб працювати секретаркою.

У фургончику я потоваришувала з кількома пасажирами. Один із них розповів мені про соціальну групу для дорослих з обмеженими можливостями. Я відвідала одну з їхніх зустрічей і за шість місяців уже координувала цю групу. Там я познайомилась із привабливим інвалідом, і ми почали зустрічатися.