Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

– Ви можете це виправити?

– Ні, – відповів він відверто. – Нічого не змінити. Сподіваємося, що зупинимо прогресування хвороби завдяки хірургічній операції.

– Сподіваємося?

– Я не можу гарантувати покращення. Є п’ятдесятивідсоткова ймовірність, що навіть після операції ви ніколи не зможете ходити.

Я вдарила руками по сестринському посту. У мене були сильні спазми. Усе рухалося саме собою. Мої руки та ноги вийшли з-під контролю й хиталися в повітрі.

– То ви говорите, що навіть якщо операція зупинить розвиток хвороби, я можу решту життя бути в такому стані?

– Так.

Операція зупинила прогресування хвороби.

Мій невролог сказав:

– Дев’яносто відсотків поліпшення відбуваються в перші три дні. Єдине, що може допомогти, – час. У якому стані буде ваше тіло за два роки, у такому ви й житимете решту життя.

Боб запитав лікаря, чи допоможуть реабілітаційна терапія, фізіотерапія або якісь ліки. Той заперечливо похитав головою. Слова лікаря, здавалося, були такі авторитетні, наче Божий указ.

Я не називатиму імен своїх лікарів. Вони виконали неймовірну операцію. Усіх їх я люблю й у нас чудові стосунки. Однак я розчарована в собі, бо спочатку сприйняла їхні слова за щиру й непохитну правду. Крістофер Рів не слухав своїх лікарів. Він казав: «Те, що ви можете допомогти собі, – цілком незаперечний факт. Я просто не вірю в ультиматуми».

Шкода, що мене не підготували до психологічних і фізіологічних наслідків. Боб був дуже злий через це.

– Вони відправили тебе в новий світ, не сказавши, чого чекати.

За два дні мені ліпше не стало.

Я постійно падала. Мій мозок надсилав хибні сигнали, наприклад, я не знала, як високо потрібно підняти ногу, щоб переступити дводюймову 28 28 1 дюйм = 2,5 см. перешкоду. Якби медики сказали мені три слова – «дивись під ноги», – багатьох небезпечних падінь можна було уникнути.

Крістофер Рів казав: «Подяка, як і любов, має бути активна». Коли я знову змогла друкувати пальцями, то залюбки заходилася це робити.

Я маю за честь допомагати іншим: пишу для благодійного фонду Крістофера й Дани Рівів, хоча й досі дивуюся, коли щоразу бачу свій опис на їхньому сайті як «жінки, котра живе з паралічем». Вони визначають параліч як порушення центральної нервової системи, що спричиняє утруднення або неможливість переміщення верхньої та нижньої кінцівок. Як казав Крістофер: «Жити – це допомагати словами. Якщо ви не можете навіть поворухнутися, ви можете говорити й мати потужний вплив». Писати – і в такий спосіб допомагати іншим людям з обмеженими можливостями – стало для мене місією. Зрештою, Крістофер також говорив: «Хоча ваше тіло й не працює так, як раніше, ваші серце, розум та душа не послабшали».

За ці сім років мені не вдалося впоратися з деякими порушеннями… поки що. Прогулюючись, я відчуваю себе так, ніби на канаті рухаюся крізь густу патоку. Хоча я можу ходити, мені не вдається підняти ногу хоча б на одну сходинку. Я не тримаю рівноваги й не можу стояти спокійно, однак вирішила допомогти собі. І знову мене надихають словами Крістофера Ріва: «Поступово я перестав ставити собі запитання “Яке в мене життя?” і почав запитувати: “Яке життя я можу створити?”»

Я дізналася, що немає ліпшого антидепресанту, ніж допомога іншим. Мене страшенно тішить, що, пишучи, можу змінювати життя людей. Численні відповіді читачів, які я отримую, безсумнівно, надають смислу тому, що трапилося 2003 року. Я безмежно вдячна всім, хто допоміг мені, сказавши, що мої слова важливі для них.

Я хочу, щоб ті, хто читає цю історію, можливо, переосмислили слова «намагатися» та «сподіватися».

Не маючи проблем зі спинним мозком, я майже щодня плавала на каяках у чарівному світі затоки Кейп-Код. Я вважала, що ті дні пішли назавжди, але тепер знаю, що це не так. Ми з Бобом уже виїжджали на п’ять невеличких екскурсій до затоки. Допитливі тюлені досі там, мабуть, дивуються, де ми були всі ці роки. Щиросердно я повторюю їм слова Крістофера Ріва: «Я не дозволю інвалідності визначати, як мені жити. У житті є лише один шлях – і це шлях уперед».

За два роки після того, як мій невролог сказав, що я лишуся в такому стані назавжди, я могла пройти не більше ніж двадцять футів 29 29 1 фут = 30 см. . Цьогоріч, за сім років по тому, я проходжу десять миль.

Наближалася весна другого курсу моєї магістратури, коли я дізналася, з чого насправді зроблена. Протягом двох тижнів я готувалася до комплексних іспитів, здебільшого сидячи перед комп’ютером і лише зрідка відпочиваючи. Зробивши чернетку одного проекту, я зрозуміла, що потрібно ще попрацювати над темою. Стомлена й голодна, я пішла в бібліотеку, бо хотіла якнайшвидше завершити цей проект. Там скинула наплічник на зручний стілець і, тримаючи велику шкіряну сумку, попрямувала до стелажів. Я наповнила сумку книжками й нахилилася вбік, щоб підняти її. Розігнувшись із ношею в руках, я відчула, як щось дивне пробігло по моєму хребті знизу вгору. Я не приділила цьому уваги, піднесла сумку до стільця й усілася читати знайдені книжки.