Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Думай позитивно. 101 історія, що мотивує

За кілька годин я підвелася, збираючись додому, і знову відчула те саме. Однак знову не надала цьому уваги, попрямувавши додому. Під вечір мене так нудило, що я одразу вклалася в ліжко.

Прокинувшись наступного ранку, я відчула, що мені стало ще гірше, ніж учора. Я поїхала на роботу, але в обід уже прямувала до університетського медпункту. Там мене оглядав молодий студент-медик, уражений тим, що я могла дотягнутися до пальців ніг (зрештою, я була інструктором з аеробіки), який, проте, не приділив багато уваги моєму болю у спині й симптомам, подібним до симптомів грипу. Він випровадив мене з вісімсотграмовою пляшкою «Мотрину» 30 30 Протизапальний засіб. й побажав якнайшвидше одужати.

Того вечора я приймала в себе колег – ми кілька тижнів планували цю вечірку. Коли гості пішли, мені стало зле. Я зателефонувала до «швидкої» і висловила занепокоєння щодо щораз більшого болю у спині й загального нездужання. Мені порадили лягти на тверду поверхню і сподіватися, що біль сам мине. На жаль, коли я лягла горілиць, біль не тільки посилився, але я не могла підвестися. Чоловік відніс мене в ліжко, дав протизапальний засіб і вимкнув світло.

Коли я прокинулася наступного ранку, сонячні промені струменіли крізь вікно, за яким щебетали птахи. Я спробувала перевернутися на бік, щоб устати з ліжка, але мені це не вдалося. За кілька секунд я зрозуміла, що більше не відчуваю болю у спині, усвідомивши невдовзі, що не лише не відчуваю болю, – я не відчуваю геть нічого. Зрозумівши, що взагалі не можу рухатися, я запанікувала й розбудила чоловіка. Він зателефонував до «швидкої», і незабаром приїхали фельдшери зі спеціальними ношами, щоб перевезти мене в лікарню. Вони обережно підсунули ноші під мене й затягли перший ремінь. Я почула пронизливий зойк, але, шокована, не зрозуміла, що він лунав із моїх вуст. Коли фельдшери затягували другий ремінь, у мене в очах потемніло.

Поки ми їхали в лікарню, я кілька разів приходила до тями, але щоразу розуміла, що це погана ідея. Коли, зрештою, отямилася, то була вже на лікарняному ліжку. Збентежена, я покликала медсестру, яка повідомила, що в мене грижа трьох міжхребцевих дисків, яка тисне на спинний мозок. Його ушкодження спричинило параліч, тому тепер лікарі оцінюють різні варіанти для мене.

Я лежала на лікарняному ліжку, чекаючи, доки лікарі вирішать, що зі мною робити. Три дні по тому голова ортопедичного відділення повідомив мені свою професійну думку: без операції я ніколи знову не зможу ходити. Я, двадцятидворічна магістрантка та спортсменка, лежала й намагалася зрозуміти, що це означає. Я завжди була активна й усього навчалася сама. Я не могла уявити, що не зможу жити, як раніше. Також я страшенно боялася операції на спині, однак навіть не розглядала цього варіанта. Чоловік пішов на роботу, рідні жили за дві з половиною тисячі миль звідси, а подруга Джен ледве могла мене втішити. Коли лікар пішов, я почала ридати. Джен гладила мене по обличчю та м’яко говорила зі мною, поки я не заснула, а потім без мого відома зробила низку дивовижних телефонних дзвінків.

Джен зв’язалась із завідувачем кафедри, який одразу зателефонував дружині, завідувачці відділу спортивної медицини. Та, своєю чергою, зателефонувала своїй команді, яка взяла на себе зобов’язання забезпечити мені цілодобове комплексне медичне обслуговування, поки я знову не почну ходити. Потім Джен зателефонувала моєму чоловікові, а він уже зв’язався із членами моєї родини (у моїй сім’ї – троє лікарів), які подзвонили в лікарню, вимагаючи, щоб новій команді дозволили лікувати мене.

Наступного дня мене помістили в лікувальну ванну Габбарда, почавши сеанси гідротерапії, які відбувалися тричі на день. Із мене взяли мірки для корсета зі сталі та пластинок із китового вуса, щоб я могла тримати рівно спину, навіть якщо не зможу стояти. Потім прийшла масажистка, а після неї – фізіотерапевт. У лікуванні взяв участь навіть дієтолог, розробивши раціон, що мав підвищити мої шанси на одужання й дати змогу моєму тілу краще працювати. Джен лише сиділа біля ліжка й усміхалася, коли кожен із членів команди заходив до палати.

Коли вперше мене поставили на ноги, я впала. Те саме відбувалось і вдруге, і втретє, однак згодом тиск на хребет зменшився, і я почала знову відчувати ноги та змогла стояти на ходунках. Коли мене виписали з лікарні, моя хода була така химерна, що люди думали, що я хвора на церебральний параліч. Проте з неймовірною допомогою моїх близьких і відданих друзів я щодня змушувала себе пропливати дві милі в університетському басейні, п’ять разів на тиждень ходити на фізіотерапію і працювати над своїм тілом, щоб робити надзвичайні речі. Озброївшись думками про повне одужання, через півроку я зайшла до зали для занять аеробікою разом зі своїм фізіотерапевтом. Учні аплодували мені, а тренерка плакала.