Юлія Коляда - Петро Гулак-Артемовський

Петро Гулак-Артемовський, український прозаїк, поет, вчений, перекладач, народився 16 січня (27 січня за ст. ст.) 1790 р. у родині священика Покровської церкви Петра Патрикійовича та його дружини Уляни в м. Городище, що на Черкащині. Батько майбутнього письменника походив зі шляхетсько-козацького роду та володів невеликим хутором із 60 десятинами землі (згодом у народі його називатимуть Гулаківщина). У родині зберігся переказ про те, що батька, який відзначався палким патріотизмом, під час Коліївщини (1768 р.) жорстоко покарали різками польські пани. Як розповідав історик М. Костомаров, «поет зберігав ці різки й охоче показував їх гостям».

Коротке мужнє ім’я Петро походить із Стародавньої Греції, у перекладі означає «скеля», «камінь». То якими рисами характеру наділені чоловіки, котрих так нарекли при народженні?

Апостол Петро єдиний з усіх дванадцяти апостолів весь час намагався поєднати християнську покору з войовничістю, а то й люттю. Це притаманно й іншим людям з цим ім’ям.

З дитячих років Петро зростає вельми самолюбною, нерідко хворобливою людиною. Він досить рухливий і добродушний, але на образи реагує украй важко. його зменшувальне ім’я – Петрик – говорить про його довірливість, м’якість, можливо, навіть надмірну дитячу ніжність, і тим болючіше йому буває при зіткненні з грубістю й образою. У цьому імені відсутня пластичність, тож західний варіант його – Пітер – у цьому сенсі набагато виграшніший.

Петро – допитливий хлопчик. З раннього віку він засипає батьків питаннями. Його цікавить усе: навіщо будують гнізда пташки, де вночі перебувають трамваї, як улаштований будильник. Маленький Петро музично обдарований, у нього може бути співучий голос. Батькам було б непогано влаштувати сина в музичну школу. Петро вчиться легко і не заважає вчителям. Юнаком колекціонує фотографії артистів і музичні записи.

Після школи Петро прагне продовжити освіту. Працюючи, бореться за лідерство і тому дуже ретельно ставиться до своєї професійної підготовки. У нього є схильність до аналізу й систематизації, тому він може стати слідчим, математиком, інженером.

Одним словом, Петро не вельми пристосований пом’якшувати конфлікти, швидше за все він намагатиметься приховати свою вразливу душу за якою-небудь маскою. Нерідко такою маскою стає цинізм, у більш пом’якшеному вигляді це проявляється в іронічності й глузливості, може бути, що Петро перетвориться на замкнуту людину, знаходячи віддушину в книгах, музиці, творчості або в спілкуванні зі справді близькими йому людьми, яких у нього буде не так уже й багато.

Цікаво, що при всій своїй вразливості Петро часто вважає за потрібне говорити людям в очі те, що він про них думає, не помічаючи, що аналогічні дії оточення щодо нього є джерелом його власних трагедій. Якщо Петро навчиться розуміти людей, то звільнить себе від безлічі тяжких переживань і прекрасно зможе проявити світлі сторони свого характеру, які забезпечать йому вдалу долю, щасливу родину і безліч справжніх друзів.

У виборі дружини не поспішає, довго оцінює – чи відповідає обраниця його ідеалу. Одна з основних вимог до жінки – бути вірною, інші якості для Петра не настільки важливі. У ревнощах може бути нестриманим. Дуже любить свою матір, і тому дружині Петра доведеться рахуватися із впливом свекрухи на вчинки чоловіка. Домашньою роботою займається час від часу.

Петро був сьомою дитиною (за деякими даними, у родині священика народилось 10—12 дітей). Ім’я матері майбутнього поета вдалося встановити зовсім недавно місцевим краєзнавцям завдяки віднайденому запису в метричній книзі Покровської церкви, яка зберігається в Черкаському обласному архіві: «Січень 1802 р. хоронив Григорій Ромаданов по обряду християнському Уліану. Померла священика Петра Артемовського дружина. Від роду п’ятдесят чотири роки». Отже, коли Петрові виповнилося 12 років, він залишився без матері. Цим, мабуть, можна пояснити і не вельми заможне життя спудея Київської бурси.

…Весною і влітку родина жила на хуторі Піщаному. Тут Артемовські господарювали. Звідси – і з подвір’я, і з вікна рідної домівки – хлопчик милувався незвичайної краси краєвидами: зеленими луками, що стелилися від смужки поля аж до тихоплинної Вільшанки та Кучугурів, які виднілися віддаля… Хлопцем бігав він по пагорбах, порослих духмяними травами-зіллям, знав безліч казок, пісень. Оця казкова, райська природа, серед якої зростав, творила його душу, бентежила чутливий допитливий розум. Він відчував подих і порив вітру, шепіт трав і листя, скрипіння дерев, спів солов’я, жайворонка…