Юлія Коляда - Петро Гулак-Артемовський

У дослідженні автора «М. И. Глинка и С. С. Гулак-Артемовский. Новые материалы» (Київ, 1961) йдеться про написану рукою Глінки довідку, яка послугувала Семену Степановичу беззаперечним документом для проживання в Петербурзі: «Глинка… справедливо решив, что лицу дворянского происхождения легче будет продвигаться по лестнице артистической карьеры… потребовал, чтобы в свидетельстве было указано, что Гулак-Артемовский происходит из киевских дворян…».

У листі (травень 1839 р.) до свого дядька П. П. Гулака-Артемовського в Харків С. С. Гулак-Артемовський писав: «Дело о дворянстве нашего рода давно поступило в геральдию и через два, не более чем три месяца будет решено непременно. Герольдмейстр, с которым я имел случай познакомиться, заверил меня, что род Гулаков-Артемовских наверное будет утвержден в дворянском достоинстве. Паспорт я получил с приписанием, что я дворянин».

У записах метричної книги городищенської Покровської церкви на початку ХІХ ст. кілька разів згадується дворянин Федір Гулак та його дружина Акеліна у зв’язку з народженням дітей, зокрема у 1802, 1805 та 1806 рр. Запис, датований груднем 1802 р., засвідчує, що у «дворянина Якова Гулака и жены его Екатерины родился сын Павел». І далі: «У дыякона Василия Артемовского и жены его Марии родился сын Лесь. Воспринимал губернский секретарь Аким Гулак-Артемовский»; «У тытулярного советника Акима Гулака и жены его Марии родился сын Марко…» (1810 р.); «Дворянин Василий Гулак воспринимал незаконнорожденного младенца шляхтича Ивана Дунаевского» (кінець 1806 р.). Таким чином, записи засвідчують, що на початку ХІХ ст. у Городищі проживало багато дворян Гулаків.

Клопотання С. Гулака-Артемовського було не стільки щодо «присвоєння» дворянського титулу, а скоріше щодо його відновлення, оскільки він, будучи людиною світською, цікавився минулим свого роду. Саме таку думку обґрунтував радянський дослідник Л. Кауфман, який зазначав, що городищенські священики походять із дворян.

«Городище – місце, де колись було місто або укріплення, а потім цією назвою звалися нові поселення, які на старих місцях будувалися» («Географічний словник 1788 р.»).

Там, де тихо і повільно протікає колись повновода річка Вільшанка, у центральній лісостеповій частині Наддніпрянської України розташоване мальовниче містечко Городище, в якому народився перший український байкар П. П. Гулак-Артемовський. Багаті й родючі землі цього краю не раз приваблювали чужинців. Отож місцеве слов’янське населення, аби вберегтися від ворога, зводило навколо своїх поселень укріплення – городища (огорожі). Поступово ці укріплені поселення перетворювалися на оборонні, адміністративні й торговельно-ремісничі центри племінних об’єднань.

Стародавнє укріплене поселення Городище (власне центр сучасного міста) складалося з дитинця, обнесеного частоколом, водних перешкод (р. Вільшанка), торговиці, окольного або ремісничого передмістя за притокою річки Вільшанки – Татарки. Археологічні знахідки свідчать, що в цьому городищі життя не припинялось і після монгольської навали 1239—1240 рр. Із попелу і руїн воно відроджувалося багато разів.

Городище могло сформуватися в ХІ ст., у часи Київської Русі, коли так називали поселення, укріплені ровами, валами і високими стінами. За князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого розпочалося будівництво фортифікаційної оборонної системи на південно-східних рубежах Київської Русі. «Повість минулих літ» повідомляє: «…у 988 р. князь Володимир Великий почав будувати міста на берегах великих рік та заселяв їх найкращими воїнами, щоб протистояти печенігам». А в 1032 р. князь Ярослав Мудрий «почав ставити міста на р. Рось».

Містечко Городище в XVI ст. перебувало на окраїні Литовської держави. Ним володів київський удільний князь Олелько Володимирович та його син Семен, які з часом передали ці землі князеві Федору Глинському. По смерті Ф. Глин-ського містечко перейшло його сину Богдану, путивльському наміснику, який загинув у московському полоні в 1500 р.

Перша письмова згадка датується 1527 р., коли містечко після жорстокого спротиву було спалене та зруйноване кримськими татарами, адже розташовувалося на так званому Чорному шляху, яким чинилися набіги на українські землі. Як переповідають джерела, «русло річки було забито тоді тілами вбитих, а вода червоніла від крові».

1537 р. князь Володимир Глинський продає городищен-ські землі знатному черкаському міщанину та власнику с. Мліїв Івану Зубрику. З часом городищенські землі успадкував його син Василь, а згодом ці землі відійшли до єдиної дочки В. Зубрика Христини Василівни. Не маючи коштів на розбудову земель та маєтку, Христина Василівна продає свою спадщину коронному гетьману Речі Посполитої Станіславу Конецпольському (в якого на службі перебував Михайло Хмельницький та його син Богдан Хмельницький). 28 січня 1633 р. гетьман викупив у неї землі Жаботина, Млієва, Старосілля, Орловеця, Слобідки, Сміли, Балаклії та спаленого містечка Городище, за які сплатив 24 тисячі злотих.