Юлія Коляда - Петро Гулак-Артемовський

Основою господарського життя було землеробство, в якому панували відсталі способи обробітку землі. Наприкінці XVIII ст. у Городищі розвинувся чумацький промисел. Нелегку долю городищенських чумаків змалює згодом П. П. Гулак-Артемовський:

По смерті князя Г. Потьомкіна його спадок було розділено між спадкоємцями. Городищенське помістя перейшло до генерала М. Висоцького.

З часом М. Висоцький проміняв Городище та прилеглі землі на Вільшанський маєток генерала В. Енгельгардта (у його племінника П. Енгельгардта служитиме козачком Тарас Шевченко). Саме донька В. Енгельгардта – Олександра Бра-ницька (небога і коханка фаворита Катерини ІІ князя Г. Потьомкіна) отримала у посаг Городищенські маєтки та землі, коли одружилася із графом Францішком Ксаверієм Брани-цьким, коронним гетьманом польських військ.

Для ефективного управління маєтками Браницькі розділили свої землі на сім територіальних ключів, одним з яких був Городищенський, що складався з містечка Городище, сіл Мліїв, Валява, Деренківець, Орловець, Завадівка, Черепин, Свинарка, Бурти, Калинівка, Мельниківка, Хлистунівка, Ксаверове, Журавка, Текліне, Ольхівчик, Миропілля, Старо-сілля, Смоляна Буда і Буда-Орловецька.

Після одруження їхньої доньки Єлизавети Ксаверівни з графом Михайлом Воронцовим у 1820 р. (а згодом і світлійшим князем і фельдмаршалом) Городище із землями перейшло у їхнє володіння й стало частиною Мошногородищенського маєтку. З часом величезний маєток перейшов у спадок їхньому синові князю Семену Воронцову, який, позаяк не мав змоги його навідувати й особисто вести в ньому справи, адже постійно перебував за кордоном, подарував маєток та всі прилеглі до нього землі своїй племінниці (небозі) графині Катерині Балашовій, яка залишалася власницею Городища аж до подій 1917 року.

Місцевість, де розташовувалась родинна садиба Гулаків-Артемовських, серед місцевих і нині називається Піщана. Колись це був хутір, і саме тут прадід композитора Патрикій у 1742 році придбав 60 десятин землі.

До наших днів на Піщаному збереглися місця, пов’язані з дитинством малого Петра: р. Вільшанка, ставок, яр Макітерці, гори Кучугури. Але не збереглося в Городищі жодної будівлі, яка б несла в собі пам’ять про родину Гулаків-Артемовських. Покровську церкву, в якій з діда-прадіда правили службу Гулаки-Артемовські, землячками-нащадками, одурманеними ідеологією радянської системи, було занедбано й розібрано, кладовище з родовим склепом, у якому спочивали останки славетного роду, спаплюжено і зрівняно із землею, а прах розвіяно за вітром.

Саме стіни й образи Покровської церкви бачили хрещення першого українського байкаря й ректора Харківського університету – Петра Гулака-Артемовського та його небожа, видатного співака й автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм» – Семена Гулака-Артемовського.

У Покровській церкві правило службу не одне покоління Гулаків: отці Патрикій, Петро, Степан, Василь – їхні прадід, дід, батько і дядько.

З їхнього прадіда й почалася родинна служба в Покровській церкві.

1742 р. у Городищі було збудувано церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці й запрошено служити в ній Патрикія Гулака-Артемовського, який на той час вів службу в Черкасах. За свідченням старожилів, неподалік від Покровської церкви був будинок священика, поділений на дві частини. Одна слугувала обійстям для його родини, а у другій розташовувалась маленька церковноприходська школа, в якій навчались грамоти діти городищан. І хоча церкву було зруйновано (у радянські роки під час боротьби з «релігійним опіумом»), пам’ять про неї й нині живе у спогадах старожилів. Уродженка міста О. Середа (Білашенко) так описувала По-кровську церкву: «Вона була дерев’яною, великою і красивою, стояла над річкою, і двері були над бугром. до церкви ходила з мамою і сестрою, і хрестили мене в цій церкві. Від церкви вулиця тягнулася до хутора Піщаного. А біля храму стояв будиночок, у якому здавна була церковнопарафіяльна школа». За словами О. Середи, школа працювала і в 20— 30-х рр. XX ст., і вона разом із сестрою навчалася в ній у 1932—1933 рр. Жінка і тепер пам’ятає верандочку, прохід і кімнати, де були класи. Але згодом приміщення школи зруйнували, а церкву розібрали на будматеріали та інші потреби. Так, сусід О. Середи – бригадир й. Буюк, скориставшись «службовим становищем», набрав стільки дощок, що з них побудував сарай, який невдовзі згорів, а люди говорили, що то «кара Божа».