Ігор Коляда - Павло Тичина

Марія Василівна, як і батько Григорій Тимофійович, робила все можливе, щоб діти здобули освіту. Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин навчаються в Чернігові та Києві. Коли діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички, щоб нагодувати дітей, – радість яка ж, діти приїхали на канікули. А односельчани їй дорікали, чого вона побирається, як старчиха. Марія Василівна приходила додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і Тичининим дітям – мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он – і вчитеся, і малюєте, і книжки з собою привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що мати, яка бачить дітей рідко, страждає ще більше.

Марія Василівна померла 1915 року. Померла несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кілька років були дуже важкими, бо все зароблене по копійці діти складали, щоб віддати материні борги. Але ця хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили солдати нацистської Німеччини 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, серед них і племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого в лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало…

…Від матусі дітям діставалися дивні слова: «перегулюється небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигується». дітвора смішила маму: «А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».

І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:

запише молодий поет Павло Тичина у своїй збірці «Сонячні кларнети».

У мальовничому куточку лісостепової України, в Новобасан-ському районі, недалеко від Чернігова, розкинулось село Піски, яке оповите з півдня чарівними лісами та заквітчаними луками з синьоокими озерами, а з півночі розлогими степами. Село Піски засноване в середині XVII ст. в період Національно-визвольної війни 1648— 1657 років на території Басанської сотні Переяславського полку.

Піски! Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом і горем освячена доля! Це ж скільки треба було людині докласти рук, щоб на цих бідних піщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свій корінь у глибінь землі, де сховані її скарби! Піски… А звідки вони тут? Геологи твердять, що тут, де нині розкинулося село, колись давним-давно знайшов свій кінець один із останніх льодовиків, що сунув із півночі. По дорозі зі Скандинавії він розгубив свої кам’яні валуни, а сюди докотив лише піщані язики й сказав історії: більше не можу! Води могутнього скандинавського льодовика збігли у видолинки, котрі згодом перетворилися на своєрідні оази серед піщаного моря.

Минав час. Родина Маковія (так каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми – Подолу – з’явилися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся від решти: город тягнеться до води, а на ньому – і жито, і картопля, і своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» піднялися свої дуки – вершителі сільської долі.

…Зима 1891 року обкидала Піски снігами. «…Перший янгол двері відчиняє, другий янгол столи застеляє, третій янгол хрещеному народженому рабу Божому щастя й долі шукає…» Два тижні вже минуло від Нового року, три тижні від Різдва і в родині Григорія та Марії Тичин народився ще один син – Павло. Невідомо, яку долю йому пророчила повитуха: чи попа, чи дяка, а чи хлібороба, – тільки ж напевне долі співця вона йому не передбачила. А батько, мабуть, мріяв, що син його виб’ється в люди – в попи чи в учителі, а може, колись і архієреєм буде – досягне тих височин, які батькові не судилися.