Ігор Коляда - Павло Тичина

Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.

У Пісках Григорій Тичина познайомився з молодесенькою дівчи-ною-сиротою Марією Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У шлюбі Марії Василівни та Григорія Тимо-фійовича Тичин народилося тринадцятеро дітей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчиків і п’ятеро дівчаток. У своєму щоденнику він згодом зробив такий запис: «Я тільки син бідного дячка з Пісок… Я – сьомий, а всіх тринадцятеро. Я – посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій».

«Сім’я Тичин (Тичиніних) на ті часи бідна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослідник життя і творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у ній було особливе. Всі Тичини… талановиті, тягнулись до творчості».

Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. Він усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російським, призвело до того, що батько змінив прізвище на Тичинін.

Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і, коли хтось попадав під гарячу руку, міг жорстоко побити. Саме від таких побоїв і помер малий Костик, а його смерть примусила батька терпіти муки совісті й ще частіше заглядати в чарку.

Дяк Григорій Тимофійович Тичина вирізнявся серед односельців ще і своєю неординарністю. «Часто отец мечтал вслух о том, чтобы через Пески прошла железная дорога, чтобы была построена в нашем селе больница и почта… Вот если бы и в нашем селе… Но изобразить своего отца начинателем и осуществителем какого-то героического дела – я, право, не могу… Отец мой о многом хорошем думал, о многом беседовал с песковской учительницей Серафимой Николаевной Морачевской (а с ней можно было откровенно говорить)… Отец мой… душой своей любил народ, чувствовал его и уважал, как только можно. Эту любовь к народу он передал и нам, своим детям…»

У родині панував культ книги: довгими осінніми та зимовими вечорами діти вголос читали твори Тараса Шевченка, «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, «Байки» Леоніда Глібова, твори Бориса Грінчен-ка та Марії Загірньої.

«У батька мого освіта була домашня, а проте, як тепер я пригадую і з’ясовую, він своїм багатющим досвідом стояв набагато вище багатьох інших. Так навчанню і вихованню дітей він приділяв виключну увагу, навчаючи нас, як треба у світі жити… батько був чудесним, хоча й суворим чоловіком. Він не терпів, коли ми, діти, сиділи без діла… Він об’єднував усіх нас. Чим? Розповідями про свою важку молодість… Батько вчив нас стояти за правду, за справедливість… Мій батько… своєю всією душею любив людей, відчував їх і поважав як тільки можна, цю любов до людей він передав і нам, своїм дітям… Не канонізую його – аніяк! – а передаю все те, що пам’ятаю про нього. Отже: він був і добрим, і строгим, цілими годинами скупченим у собі; він бував і стриманим, бував і гарячим – до того гарячим, що йому трудно було б зупинити самого себе, що було причиною того, що він (всього один раз я в дитинстві це бачив) за коси тягав по долівці мою маму… я той день не забуду… Обмер тоді я весь. І скрикнув я люто, я кинувсь до лави – отам, де сокира, мене стусаном п’яний батько одкинув. А сам мов отямивсь – і вийшов із хати, замовкли сестрички. Мов згасло і літо», – згадував згодом Павло Тичина.

Родина Тичин, яка була великою, жила скрутно, перебиваючись із хліба на воду, у хаті були несказанні злидні, діти хворіли, але не те що на ліки, навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові брати й сестра.

Батько майбутнього поета був музично обдарованим: мав тонкий слух і чудовий голос. «В одну из поездок своих в Киев он купил себе малого формата гармонию. И вот, когда мы пели песни, он подыгрывал на ней. Он научил нас петь украинские песни: «Ой, за гаєм, гаєм», «Тече річка невеличка», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько», а из русских – «Хуторок» («За рекой на горе лес зеленый стоит»), а также «По синим волнам океана» – «запрещенную» песню, как он говорил нам таинственным голосом». «Мало тямлячи в каертоні, – писав син про батька, – він страшенно був засумував, як по дорозі в Нову Басань загубив цю магічну річ. Коли ж на весіллі закричали на все село кларнет, тромбон з барабаном та скрипкою – батько цілу ніч сидів на призьбі і все слухав. Ходив також батько і на іменини до Раковича (пана по сусідству) – послухати військову музику з Ко-зельця. Слух у батька був дуже тонкий. Це не тільки щодо співів. Було, увечері, на призьбі: а цить, Павлушо, он чугунка на Бобровицю їде, чуєш, як торохтить? Звичайно, я не міг так напружити слух, тим більше що Бобровиця від нас – 18 верстов».