Ігор Коляда - Павло Тичина

Діти у Григорія Тичини від природи мали унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько і в цій сфері вишколював їх по-своєму. Він любив похвалитися перед гостями домашнім хором, та репетиції проводив оригінально. Як тільки приходив напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і примушував співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. У великій родині Григорія та Марії Тичин любили співати пісні українського народу. Із семи років кожен із синів уже допомагав батькові у церкві, співав у церковному хорі.

Вчитель – дяк Григорій Тимофійович – не був схожий на тих дяків, які вчили дітей по селах. Він мав талант педагога. Прищеплював учням високоморальні засади: доброту, чесність, правдолюбство, наполегливість у досягненні мети, любов до рідного краю, рідної мови і пісні. Він мав чудовий голос, а тому з учнями розучував, окрім духовних творів, народні пісні, колядки, веснянки». Годинами сидів маленький Павлусь на печі й слухав, як батько розповідає дітям урок. «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати», – пригадував згодом Павло Григорович.

Григорій Тимофійович, прагнучи дати синам освіту, влаштовував їх у церковні хори, що давало змогу навчатися в духовному училищі та семінарії, де учнів утримували за церковний кошт. «У отца много было нас, детей. Чтобы обучить всех в губернских школах – не хватало средств. Жалованье свое (60 рублей в год) надо было делить пополам с другим дьячком, присланным из Курской епархии… Не удивительно, что самая старшая сестра моя Ефросиния осталась без учения, малограмотной. Она нанялась служить у каких-то панов в Киеве. Старшего брата Михаила отцу удалось определить в Троицкий хор города Чернигова, и он уже учился в бурсе. Любимая моя сестра Поля – только еще кончала песковскую земскую школу, – и отец с матерью не знали, как быть с ней: определять ли ее в одно из учебных заведений Чернигова (у Поли была склонность к математике), или же попытаться пристроить в модистки, в Киев, – учиться шить. За учение другого старшего брата моего, Ивана, приходилось платить в бурсу, а тут еще и я подрастаю. Что делать? Куда кинуться? И надо сказать: часто в нашей семье из-за нехватки денег между отцом и матерью возникали нелады… что очень тяжело отражалось на мне» (зі спогадів Павла Тичини).

Незважаючи ні на що, майбутній поет через усе своє життя зберіг у пам’яті шановне ставлення до батька, і перший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька, що прожив усього 56 літ; він називався «Під моїм вікном» і був присвячений саме йому.

«У житті моєму великий вплив на мене мала моя мати, світлий образ якої я ніколи не забуду. Мати першою прищепила мені любов до народної пісні, прилучивши до найбагатших цінностей української творчості. Вона вчила нас насамперед бути чесними в житті й правдивими», – згадував Павло Григорович Тичина.

Мати – Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861— 1915), молодша від поетового батька, була вродливою, лагідною, працьовитою, кохалася в народних піснях. Зберігся її портрет: на голові темна хустка, добре лагідне, хоч і зажурене обличчя, проникливі очі, замріяна і збентежена палка натура – характерний образ української жінки.

«Мати моя Марія Василівна – яка вона була добра, людяна й хороша… Бувало, мама й каже: не займай павука, викинь легенько з віничка – хай лізе… Привчала, щоб ми уранці, умившись, ставали на молитву перед іконами».

Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Від матері, яка прекрасно співала, наслідував абсолютний слух і гарний тембр голосу. Жили в скруті, упроголодь. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродера Базики. Але на порятунок приходила пісня. Вона розраджувала, не давала щоденним клопотам про хліб насущний затьмарити світ, зів’янути ясному «цвіту-первоцвіту», що розквітав у душі малого хлопчика, якому судилася доля генія.

«Батько помер. Телеграми прийшли мені й Євгену. Увесь поїзд здавався мені наповненим печаллю. На другий [день], як поховали батька, я пішов на свіжу могилу. Там уже на колінах стояла мати, маленькі сестри мої Саша й Наташа принесли батькові снідать (у мисках і в тарілках), і мати все це поставила на могилі, сказавши: нехай старець чи странник якийсь це знайде».