Павло Тичина
«Вітер з України» (1924)
Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове насіння…
Або: упнеться в грузлую ріллю,
піддасть вагонам волі —
ух, як стремлять вони по рельсах,
аж нагинаються тополі!..
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
нема бунтарства в нас: людина з глини.
Регоче вітер з України,
вітер з України!
Крізь скельця
Захід мов з-за ґрат:
то похід звіра, звіра чи людини? —
Регоче вітер з України,
вітер з України!
Чортів вітер! Проклятий вітер!
Він корчувату голову з Дніпра:
не ждіть, пани, добра:
даремна гра!
нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння,
його шляхи, його боління
і землю,
землю свою.
18. IV 1923
Ліді Папарук
Сніг. Сніжок.
На княжий теремок.
День і ніч круг нього ходить,
плаче голосок:
– Ой князю, князьочку,
чи ти за Дунаєм?
чи ти на Дону?
Дай про себе вісточку,
бо умру.
Прислухається княгиня – тільки сніг,
тільки сніг та сніжок,
та за полем та за лісом
голод-голосок:
Батька війна!
Матері 'ма!
Хто пооре, хто засіє?
– А-а!
Тут княгиня знов:
– Послужи ще ти, вітрило,
вітре-чорнобров!
Десь князь одступає
з жменькою княжат,—
одвертай од нього стріли,
посилай назад.
Прислухається княгиня – а вітру нема,
тільки сніг та зима,
та за полем та за лісом
чути голоса:
Ми тебе одвернем!
Ми тебе пошлем!
Будеш ти лежать, як князь твій,—
каменем…
– Дніпре, Дніпре, сон-дрімайло,
ти нам батько всім.
Встань хоч ти – коли без князя —
царство воскресім.
Царство тихе, праве,
мудре на закон:
щоб одні землі гляділи,
а другі корон.
Прислухається княгиня – тільки сміх,
тільки труситься сміх,
та шумить, шумить шумище
із-під хат, із-під стріх.
Мо' вернувся князь з походу?
Мо' дружина прийшла? —
Прислухається княгиня – брязк мечей
та яса,
та все ближче гол оса:
Ми тебе воскреснем!
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
Що далекая літана
вбила папа-вкраїтана,
та не вбила тих,
в кого кров тече залізна
в жилах молодих,
в кого пісня сонцебризна
і правдивий сміх.
Що шумить-дзвенить верхами?
Що там трусить порохами
вранці на зорі?
То тікаючи туманять
королі й царі.
То за ними отаманять
скрізь пролетарі.
Понад горами, над степом
розлетілись грізним цепом,
стали в один хор.
Не ховайтесь, хитрі лиски,
витягнем із нор!
Б'ють згори, метають блиски —
лиш шумить мотор…
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
їх внизу стрічають Лади,
Ще й останньої безвлади
повна повноліть.
Мов жона – тонка, колисла
нива хліб зернить.
Аж за море вусом звисла,
звисла і шумить…
1923
Надходить літо,
чуєш-бо? – надходить лі —
Томліє гай. Ріка струнка.
В садках додолі цвіт, додолі цвіт…
Рясніє небо. Дні вже не такі.
Повніє далина. І за повіткою
малина сивіє віями…
Повніє далина.
На призьбі дід старий —
як сон.
Кошлатить йому брови внук.
Гойдає вітер мак, і мак і явори.
Син
у землю заступа встромив
і йде до хати. Тепло як!
Це десь за тиждень вже й жита почнуть мов справжні зорювать.
Пережили і війни і біду,
визволили молоду і поділили.
Іще б останню
доділить – тоді вже й зовсім.
Тиша. Лиш на кутку і дзвязк і стун.
Проїде вулицею хтось. Тиша.
Це десь за тиждень вже й жита
почнуть мов справжні зорювать.
Електрику сусіднє провело.
Пора б і пам? Хитає головою дід.
Скрипить за хатою колодязь.
Дзвід
тремтить і труситься, от-от впаде.
Артезіанський буде в нас, не пропадем!
Хитає головою дід.
А над селом – пустун-літан
безжурно крильми креслить план.
Читать дальше