Павло Тичина - Замісць сонетів i октав

Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Яка зайшла ж мені печаль!

Промінні заори воралися у хмари.
Чую — фанфари!
— Яка зайшла ж мені печаль…

Ой не фанфари то, а сурми та гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!..

Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!
(Замість сонетів і октав).

На культурах усього світу майові губки поросли.

Осінь. По містах вже о четвертій — електричні ліхтарі. А в селі
ступнів щось у десять (тінь од чабана) додому отару женуть.

Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так
заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову
піддержувати треба!) — ачей ізнов до нас промовить.

А листя падало. І голова на в'язах не держалась. Тоді —
вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики.
Думали — перемежениться… А листя падало. І голова на в'язах
не держалась.

На культурах усього світу майові губки поросли.

Дорослі й семилітні: "Ой, яблочко, да куда котишся".

Так. Народ у толоку, а поети в борозну.

Годі ж кривитись на фабричну: предтеча завше менш
талановитий за месії.

Ізнову беремо євангеліє, філософів, поетів. Людина, що казала:
убивати гріх! — на ранок з простреленою головою. Й собаки за
тіло на смітнику гризуться.

Лежи, не прокидайся, моя мати!

Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір
звіра їсть?

— не прокидайся, мати…

Жорстокий естетизме! — й коли ти перестанеш любувати з
перерізаного горла? —

Звір звіра їсть.

Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди
одне другому в вічі не дивляться?

Не хватайте озлоблених у тюрми: вони самі собі тюрма.

Університет, музеї й бібліотеки не дадуть того, що можуть дати карі,
сірі,
блакитні…

Сплю — не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі-лю…

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) — все згучить на
О.

— Не розумію. "Марсель Етьєн! Марсель Етьєн!" — кричали
з прапорами. Тепер тліють в землі. Ти кажеш — і я умру?

Геть через усе життя прослалося леґато (гудок на заводі). Годі!
Заголубій і на мою долю. Люлі-лю… І тільки пташка за вікнами:
тріолями, тріолями!

А як же краса? і невмирущість? — Пригадую (аж смішно): повік з
тобою! — заприсягала кохана. —

Очевидячки люди лише по духу енгармонійні. Бо всі трагедії й
драми — врешті є консонанси.

— Вставайте! — у місто вступила нова влада!

Розплющую очі ("консонанси").

На стіні від сонця густорамне вікно як огнистий дієз.

Іще й тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів; —

Іще й тоді, як гори затряслись, пореплась земля, а по шорсткій,
гострій, як мечі, траві різні поповзли потвори —

— Хмари, на сонці хмари гралися безтурботні. Ніжні форми
дитинні! — витончені обриси! — кому вони були потрібні?

Дикун, наївшися сирого м'яса, довго стежив за ними
незрозумілими очима й несвідомо нюхав квітку, подібну до
будяка.

— Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й добрішало небо. А
над усім містом велизечний рояль грав…

І зрозумів я — настав Великдень.

Я ніколи не покохаю жінку, котрій бракує слуху.

Молюсь не самому Духу — та й не Матерії.

До речі: соціялізм ніякими гарматами не встановити.

Kоли йде дві стурнких дівчині — ще й мак червоний в косах —
— десь далеко! молоді плянети!

Пливуть. Струнчать. Атоми утоми — на світ, у світ із тьми!
Танцюють, куряву збивають… Сонця стають у коло. А від майви
по всесвіту всьому.