Павло Тичина - Замісць сонетів i октав

Дві дівчині.

Налила голодним дітям молока, — сама сіла та й задумалась…

А по гладишці, мов з очей незрячих, сльози покотились. Одна
швидше, вперед. А друга,
мов знехотя,
за нею,
слідом…
Дві дівчині.

Творці революції здебільшого лірики. Революція єсть траґічна
лірика, а не драма, як то подейкують.
Евое!

За плугом ходити наші нащадки готуватимуться не менш, як
зараз готуються в балетній студії. І на людину. Що не вмітиме
пісні, дивитимуться як на справжнього контрреволюціонера.

Все на світі від примружених очей.
Евое!

Приставайте до партії, де на людину дивляться як на скарб
світовий і де всі як один проти кари на смерть.

Хай вас називають творцями за шторами, сантименталістами…
Хіба це так важно?

У нас іще й досі попіл висипають не на город, а десь у куточок,
під тин.

Крапнув щось дощ — і всі асфальти у сисипному тифі…

Молодий новеліст: — не хочу, не можу писати! Місто гнітить,
життя нервує.

Я мовчав. Поблизу десь бомба…

Якби отак, знаєте, на село. Скупатись, по росі походити.

"Бий саботажника!" — прочитав я на 'дному з плакатів.

А за нами старчихи, простягаючи руки. —

Трава росте, де захоче. Вітер шпурляє в калюжу наказ про
мобілізацію. Молочка! — плаче дитина, а тут же й хліба за душею
нема.

Хто скаже: що єсть контрреволюція?

Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, приказують:
— Ну хай же вам Бог посилає… та щоб ми ще не раз на вашій
землі пироги їли.
А ми, позиваючи сусіда за межу, одказуємо:
— Дай, Боже, дай…

Іноді так: небо ясне, а вода з стріх капле.

Праві йдуть назад, але голову намагаються держати вперед.

Ліві мчать уперед, але голову скрутили назад.

Як не хваліть учення Христа, а все-таки й він на ослах їздив і
приймав осанну.

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, колоші
закачали…
— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають,
чи єсть у нас культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.

А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо землі, столочена,
руда…

Тут ходив Сковорода.

Найглибший, найвеличніший і разом з тим найпростіший зміст,
укладений на двох-трьох нотах, — оце й є справжній гімн.

Без конкурсів, без нагород напишіть ви сучасне "Христос
Воскрес".

Умиваюсь. Вода — мов металофони. Занавіска — вітер з
прапорами!

У дворі тополі і жінки.
— Ну кажу ж вам: місто кругом оточено.
— Ой світе мій!..

Зачинилось вікно. Ходить вода в глечику — віяло на стелі…

— А це вчора робітники на заводах…
(- - виразно чути канонаду).

Буде дощ.

Місто в мальованих плакатах: людина людину коле.

Читаємо списки розстріляних і дивуємось, що на провінції
погроми.

Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу
душі.

Стріляють серце, стріляють душу — нічого їм не жаль.

…Сіло собі край вікна, засунуло пучечку і рота, маму визирає. А
мати лежить посеред улиці з півхунтом хліба у руці…

Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль.

Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не є революція.

Орел, Тризубець, Серп і Молот… І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.

Хіба й собі поцілувать пантофлю Папи?