Ігор Коляда - Павло Тичина

Традиційна дата 27 січня є датою хрещення Павла Тичини – так записано в знайденій Іриною Дмитрівною Блюдо (внучатою небогою поета) у Київському міському архіві виписці з церковної книги в справах Комерційного інституту).

Чоловіче ім’я Павло походить від латинського слова «раиіш», що означає «маленький». Павлик – незамінний мамин помічник у догляді за молодшим братом чи сестрою. Він добрий і чуйний. В іграх з однолітками не переходить меж дозволеного, він не тільки, наприклад, не піде рвати яблука в чужий сад, але й зробить усе, щоб відмовити друзів. Його здатність до співпереживання привертає до нього багатьох людей, і вони охоче довіряють йому свої таємниці. Схильний до філософствування. Працювати Павло може в будь-якій галузі. Колег по роботі підкуповує своєю скромністю і працьовитістю, надійністю і готовністю підмінити товариша в скрутну хвилину. Свою роботу Павло виконує так, що ні підганяти, ні змушувати його не треба. Він не мовчун, хоча і балакучим його навряд чи назвеш. У характері Павла всі якості перебувають у гармонії одна з одною і навколишнім світом. Він ніколи не відмовиться від можливості заробити зайву копійчину, але піде на це лише в тому випадку, якщо додаткова робота не надто порушує розмірений уклад його життя. Павло стежить за своєю зовнішністю, уміє красиво вдягатися, у нього хороші манери, – словом, йому є чим зачарувати жінок. Він щедрий і ласкавий коханець, ніжний і пристрасний. Павло шукає жінку, гідну себе, але у нього чудова інтуїція, і він відчуває, яка жінка може відкинути його. Він ставить любов високо, але ніяка навіть найпо-лум’яніша любов не стане йому завадою на шляху до кар’єри. Для досягнення бажаної мети він здатний відмовитися від свого почуття, навіть якщо йому загрожує самотність. Павло ревнивий, але зовні це майже не проявляється, він переживає це почуття в собі. Він любить дружину, але любов ця тепла і рівна, а не жагучо бурхлива. Допомагає дружині по господарству, але робить це так, щоб кумасі-сусідки не лихословили, що дружина остаточно сіла йому на шию. І пити Павли п’ють, але, як і в усьому, знають міру. Невірність дружини не прощає, дізнавшись про зраду, безжально пориває всі зв’язки. У будинку ним керує дружина – але тільки в будинку. У молодості Павло веде бурхливе сексуальне життя, намагаючись довести самому собі свої сексуальні можливості. У нього трапляються дрібні невдачі, властиві багатьом чоловікам, але для нього це майже трагедія. Павло схильний до статевого неврозу. Він ранимий, і в інтимній близькості йому важливо, щоб жінка розуміла його бажання, йшла їм назустріч, а не керувала його сексуальною поведінкою. Павло любить людську теплоту, у нього розвинене естетичне почуття, він надає великого значення обстановці, в якій проходить його зустріч із жінкою: тиха музика, м’яке світло, квіти у вазі на столі. Павлові чужа груба плотська насолода, він ніжний і ласкавий. Якщо його почуття до дружини погаснуть, він тут же починає шукати собі іншу жінку – для душі. «Зимовий» Павло одружується пізно, його шлюб по любові часто водночас буває і шлюбом з розрахунку. У сімейних відносинах Павло не воліє бути лідером. Йому потрібна дружина активна, здатна перебрати на себе всі обов’язки по дому. Він же буде насолоджуватися створеним нею затишком і спокійною атмосферою. Це зовсім не означає, що Павло нахабно використовує свою дружину, адже він завжди безвідмовний в тому, щоб допомогти їй у будь-якому питанні. Дітей своїх Павло дуже любить і часто їх балує.

Ще малям Павло відрізнявся від інших Тичининих дітей розумом і неабиякою пам’яттю. Він сам твердив, що міг дещо згадати з того віку, коли ще був у сповитку. В «Автобіографії» він згадує якісь світлі плями, кольорові враження від весняної днини, коли ще й розмовляти не вмів: «Пам’ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода… Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як – ще не міг я своїм розумінням охопити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю…» Наступні спогади значно чіткіші: «Ясніше вже себе пам’ятаю в ті роки, коли пробував спинатися на ноги й ходити потроху – спочатку під столом, притримуючись за ніжки його, а потім і назустріч матері, захлинаючись рясним сміхом, у широко розкриті, рідні материнські руки…» Він згадував: «Коли був зовсім малий, йому вдягали червону шапочку (чи, може, жовтогарячу), що зав’язувалась поворозочками на підборідді, і коли мати чи старша сестра підносила мене в хаті до вікна й показала, як сходить місяць – великий, червоний… Мовляв, бач, у місяця червона шапочка, і в тебе теж… я від радості щось… сміхом виявляв…»